Русь-Україна та Московія-Росія

Якщо ігнорувати логіку, то і морфологія не допоможе, адже будь-яке слово – це не просто набір символів та звуків, це й значення, зміст, думка. А кожна думка має власне життя: колись народжується, розвивається й змінюється, старіє й, нарешті, помирає. Цей процес мають усвідомлювати не лише філологи та мовознавці, а будь-які люди, які претендують на здатність розмовляти та думати водночас.

Росіяни, для яких сама назва їхньої країни − Россия − вже несе певну ідеологію, навіть не підозрюють, наскільки ця назва є неприродною в контексті їх претензій на родовід від Русі. Як відомо, в 1721 р. цар Московський (титул утворювався відповідно до назви держави, в даному разі Московії) Пьотр І Романов зволив іменуватися імператором Російським. Очевидно, що тим самим оформлювалася претензія Московії на спадщину Київської Русі, включаючи її колишні території, населення, історію тощо. Деяка співзвучність слів «Россия» та «Русь» дозволила росіянам ототожнити ці назви, отже, виводити власну історію від часів князя Олега, який у 882 р. оголосив Київ «матір’ю міст руських». Утім, така тотожність, м’яко кажучи, сумнівна: кидаються в очі деякі змістовні й морфологічні невідповідності, увагу на яких сфокусуємо за допомогою кількох запитань:

1) чому Пьотр І для нової назви своєї держави вибрав термін «Россия», а не випробуваний історією «Русь»?;

2) чому у державі з назвою «Россия» титульний народ називає себе «русские», а не «росские»?;

3) чому слово «русские», як самоназва народу, звучить не як іменник, а як прикметник?

Спробуємо відповісти на ці запитання. Але спочатку з’ясуємо, для чого цар Пьотр І змінив назву власної держави. Наприкінці ХVІІ ст. Європа в цілому сприймала Московію як природне продовження татарської Орди, тобто як східну деспотію, в якій населення позбавлене будь-яких прав, адже правитель мав у власності не тільки майно, а й життя своїх рабів-підданих. Показний єврофіл Пьотр І, знаючи про таке ставлення до своєї держави, намагався «прорубати вікно» до Європи, в тому числі сліпо копіюючи на законодавчому рівні її звичаї, порядки, одяг. Він пнувся довести європейцям, що його держава нічим не відрізняється від європейських країн. Для цього й потрібно було позбавитися від назви держави із негативним значенням і підібрати з позитивним. Очевидно, що на початку ХVІІІ ст. Європа ще пам’ятала про Київську Русь (нагадаємо, що Руська земля – це Середнє Подніпров’я, тобто Україна), сприймаючи її як європейську історичну даність. На цей час Пьотр І вже розпоряджався Києвом як своєю вотчиною, отже, вважав, що володіє і його історією. Ось таким чином історія і назва колишньої метрополії, Русі, стали історією і назвою її колишньої провінції, Московії.

Те, що Пьотр І назвав свою державу не Руссю, а Росією, з усією очевидністю свідчить про відсутність у московської еліти початку ХVІІІ ст. будь-якої історичної пам’яті про Давню Русь. Слово «Росія» є грецьким (Ῥωσία), адже саме так від часів візантійського імператора Костянтина Багрянородного (908-959) греки називали Русь. Така транскрипція відображувалася у будь-якій грекомовній літературі, включаючи богословські тексти, які потрапляли на Русь із Візантії. Отже, православна церква Русі була тим середовищем, в якому активно вживалася іноземна назва «Росія» (інколи як «Россія»). Церква пережила Київську Русь, хоча й сама відчутно трансформувалася під впливом ординських порядків. Тим не менше, деякі церковні традиції зберігалися до початку ХVІІІ ст., в тому числі традиція називати Русь грецьким словом «Россія». Тому не дивно, що саме церковне середовище підказало малограмотному царю ідею імперії і нову назву держави. Напевно з того часу, назвавшись Росією, Московія і почала розвиватися як справжній гібрид, адже за її європейською вітриною завжди приховувалося ординське нутро.

Хоча свою державу росіяни називаюсь Росією, себе вони іменують «русскими», і це при тому, що слов’янські мови не знають чергування звуків «у» та «о». Інакше кажучи, слова «Россия» і «русский» не є однокореневими і в російському лексиконі вони з’явилися незалежно одне від одного. Це зайвий раз підтверджує неприродність назви «Россия» для Московії, жителі якої до нововведень Пьотра І були москвичами чи московитами і не підозрювали, що є «русскими». Варто звернути увагу, як на лексичні новоутворення росіян реагує українська мова, справжній резервуар історичної пам’яті українців, дійсних нащадків Руської землі ІХ-ХІІІ ст. В українській мові слова «Русь» і «Росія», звісно, не ототожнюються, і не тому, що українці щось роблять на зло росіянам: просто Русь – це одне історичне явище, Росія – інше, і між собою вони не пов’язані ні географічно, ні хронологічно. Жителів Русі в Україні прийнято називати русинами (як Литви – литвинами, Німеччини – німчинами, Волощини – волошинами, Московії – москвинами тощо), а Росії – росіянами. Термін «руський» у прикметниковій формі українська мова знає, але у прив’язці виключно до Русі, а не Росії, що не було б природним з точки зору правил нашої мови.

І, нарешті, чому слово «русские», хоч і вважається в Росії іменником, все ж таки має форму прикметника? Справа в тому, що багатонаціональні предки теперішніх росіян, що проживали на північ від Руської землі – Середнього Подніпров’я (це були і слов’яни-колоністи, і балтомовні й фінномовні аборигени), в часи Київської Русі русинами не вважалися, позаяк на її території не проживали. Проте вони були данниками руських князів (в тому числі тих, кого призначали сюди з Києва на уділи), залежали від Русі політично, пізніше – й релігійно. Довга залежність не дозволяла цьому демографічному субстрату відчувати себе ані чимось цільним та єдиним, ані самостійним суб’єктом політичних процесів. У підручниках ідеться, що прикметник – це частина мови, яка відповідає на питання який? чий? Жителі підлеглих Русі територій, відповідаючи на запитання, чиї вони данники, очевидно ж відповідали, що руські, тобто руських князів, володарів Києва. На відміну від московської еліти, яка перейняла ординські звичаї та традиції, тяглове, залежне і податкове населення Московії зберегло до початку ХVІІІ ст. певну історичну пам’ять про Русь, але не про руську суб’єктність, а про економічну та політичну залежність від Русі. В Росії слово «русские» стало іменником явно не за правилами російської мови, а через політичну доцільність.

Отож, Росія є історичною спадкоємницею Русі такою ж мірою, як сучасна Румунія (самоназва Romania) є спадкоємницею Римської імперії. Як італійці, жителі країни, в якій і знаходиться Рим, не комплексують з приводу самоназви Румунії (історичної Влахії, Волощини), так і ми, українці-русини, не повинні б комплексувати чи переживати з приводу самоназви Росії. Проте є одне «але». Румунія не марить фантазіями про відновлення Римської імперії і підкорення усіх народів, які проживають на колишніх землях Стародавнього Риму. Росія ж не просто марить, а намагається подібні плани реалізувати у максимально кривавий і підлий спосіб. І в цій політиці її сучасна назва – Росія – використовується як привід для агресії та експансії. Українці ж мають право реагувати на це відповідним чином.

Завідувач кафедри всесвітньої історії
Дмитро Архірейський