Версія для друку

Галерея пам'яті

Творимо Галерею пошани і пам’яті ДНУ разом!

Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара розпочинає роботу над створенням віртуальної Галереї пошани і пам’яті ДНУ. Ми хочемо вшанувати тих Захисників і Захисниць, хто боронить нашу землю з 2014 року і всі ці роки міцно тримає зброю в руках та протистоїть навалі ворога.

Також ми прагнемо поіменно згадати всіх наших випускників, викладачів, студентів і співробітників, які загинули в боях за волю та незалежність України. Світлини наших Героїв та розповіді про них розміщуватимуться на офіційному сайті університету у цьому розділі «Галерея пошани і пам’яті ДНУ», який з часом буде перевтілено в меморіальний комплекс на честь наших Захисників та Захисниць у головному корпусі ДНУ.

Шановна університетська спільното! Пропонуємо долучитися до цієї ініціативи всім підрозділам університету. Інформацію (із зазначенням дати народження-загибелі) та світлини наших Героїв надсилайте, будь ласка, на пошту: presa.dnu@gmail.com

Гідно вшануємо подвиг наших Воїнів!

Пишаємося живими… Пам’ятаємо полеглих…


Факультет суспільних наук і міжнародних відносин



Павло Миколайович Левчук (5 лютого 1988 — 14 червня 2014)

Павло Левчук – стрілець-зенітник, солдат 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади загинув в ніч з 13 на 14 червня у літаку ІЛ-76, збитому над Луганськом.

Двадцятишестирічний Павло був родом з міста Токмак Запорізької області. У 2010 році закінчив відділення політології факультету суспільних наук і міжнародних відносин Дніпропетровського національного університету. У 2013 році закінчив аспірантуру ДНУ, працював асистентом на кафедрі політології.

Павло Левчук займався переважно проблематикою політичних процесів на місцевому рівні. Кандидатська дисертація вченого за спеціальністю 23.00.02 присвячувалася коаліціям зростання як чиннику модифікації міського політичного простору. Наукові праці Павла Левчука публіковалися у провідних фахових журналах України. Науковим керівником Павла Левчука був завідувач кафедри політології доктор політичних наук, професор Третяк Олексій Анатолійович.

5 червня, за кілька днів до смерті, Павло Левчук успішно захистив дисертацію на здобуття ступеня кандидата політичних наук на тему: «Коаліція зростання як суб’єкт владних відносин в міських політичних режимах».

У березні 2014-го призваний як доброволець за частковою мобілізацією Жовтневим районним військовим комісаріатом міста Дніпро та зарахований до складу 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ Сухопутних військ, на посаду стрільця-зенітника. Брав участь в антитерористичній операції на Сході України.

13 червня 2014 року у складі зведеної роти 25-ї ОПДБр відбув на ротацію в зону проведення антитерористичної операції. Загинув 14 червня о 00:51 у збитому проросійськими терористами військово-транспортному літаку Іл-76 при заході на посадку в Луганський аеропорт.

24 липня 2014 року похований на міському кладовищі міста Токмак. Залишилися батьки та дружина.
 
  

Сергій Юрійович Петров (6 лютого 1988 — 18 січня 2015)

Сергій Юрійович Петров — солдат Збройних Сил України, учасник російсько-української війни. Один із «кіборгів».

Сергій Петров закінчив університет у 2011 році за спеціальністю «Політологія», отримавши кваліфікацію політолога та вчителя соціально-гуманітарних дисциплін. На факультеті суспільних наук і міжнародних відносин ДНУ Сергія згадують, як людину товариську та приязну у спілкуванні. Він був доброзичливим і завжди намагався прийти на допомогу друзям, пригадують одногрупники.

За спогадами викладачів, Сергій брав активну участь у житті своєї академічної групи та в студентському житті рідного факультету. У навчанні хлопець найбільше цікавився проблемами політичних інститутів та процесів, теорією й історією політичної науки. Предметом його постійної уваги було політичне життя сучасної України, громадсько-політичний розвиток Дніпра та області.

У своїй дипломній роботі «Молодіжне політичне лідерство в сучасній Україні: проблеми та перспективи розвитку» Сергій намагався на науковому рівні визначити перспективи політичної участі молоді України. Як молодий дослідник, всебічно й наполегливо вивчав проблему дослідження, намагався подати власне бачення й відзначався творчістю та самостійністю у своїх думках.

Сергій загинув 18 січня, захищаючи підступи до Донецького аеропорту у лавах зведеного загону бійців 95-ої аеромобільної та 93-ої механізованої бригад.
 


Артем Дмитрович Климов (14 січня 1996 – 4 березня 2022)

Артем Дмитрович Климов (14 січня 1996 – 4 березня 2022) загинув у бою с. Нестерянка кол. Оріхівського району Запорізької області.
Випускник ДНУ

Старший лейтенант Збройних сил України, учасник російсько-української війни, що відзначився під час російського вторгнення в Україну в 2022 році, завершив навчання у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, в 2020 році.

У Збройних Силах України з 07.06.2019 року. Проходив службу на посаді командира з ГШВ з ГШР 1 ГШБ 128 ОГШБР. Брав активну участь на фронті. Приймав участь в ООС - квітень, травень 2021 року.


 Богдан Владиславович Тимчий (21 вересня 1995 – 17 березня 2022)

Богдан Владиславович Тимчий – магістр спеціальності 291 Міжнародні відносини.

24 лютого 2022 року мобілізувався добровольцем в 25-ту окрему повітрянодесантну Січеславську бригаду. Загинув 17 березня 2022 року.

Посмертно нагороджений Орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Пост, розміщений Богданом на своїй сторінці Фейсбуку ще у 2020 році. Ці слова також розміщені на його хресті.

– Доля підштовхує нас до того, що ми мусимо пізнати. Мусимо пізнати як нація, як громадяни, як люди, як представники нової генерації. Я вірю, що кожен із нас має своє бачення майбутнього, своє бачення життя, бо кожен із нас є людиною. Саме людиною. Представником особливого виду, що має своє "brain spirit's mind thinking". Ми є рушієм того, за що наші діти будуть нас судити, а онуки писати про нас історію. Але ми робимо її сьогодні, кожен день, кожен із нас. Ми можемо стикатися з такими речами, котрі будуть відбирати у нас віру в усе, навіть у життя. Але є наші серця, серця, що можуть згинути у боротьбі, так і не засяявши, але ті серця, що осяють мрію нації і мрію кожного з нас. Ми є майбутнє. І лише наші дії формують його.
  

Владислав Юрійович Скворцов (29 липня 1996 — 20 квітня 2022)

Герой України, український військовий-доброволець, старший лейтенант, командир роти 93 ОМБр, громадський діяч, політолог. Учасник АТО/ООС. Відомий особистим вкладом у національно-патріотичне виховання молоді Дніпропетровщини та як учасник російсько-української війни.

Владислав Скворцов народився 29 липня 1996 року в с. Левенцівка Новомосковського району Дніпропетровської області. Через рік сім'я Владислава переїхала в м. Дніпро.

У 2013 році Владислав вступив на факультет суспільних наук та міжнародних відносин Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. Закінчив ДНУ у 2019 році, здобувши кваліфікацію магістра за спеціальністю «Політологія».

Під час навчання в університеті, Владислав Скворцов неодноразово брав участь у проведенні соціологічних опитувань на Сході та Півдні України. Планував створити громадську організацію за напрямком патріотично-національного виховання молоді.

Крім цивільної освіти, у 2017 року Владислав закінчив військову кафедру НТУ «Дніпровська політехніка» за фахом підготовки офіцерів запасу Збройних Сил України за спеціальністю «Командир механізованого взводу». Після проходження військової підготовки, учбового табірного збору і складання встановлених іспитів був атестований до присвоєння первинного офіцерського звання по запасу. За наказом Міністра Оборони України №751 від 25 жовтня 2017 року Владиславу було присвоєно військове звання «молодший лейтенант» запасу Збройних Сил України. 2017 року він пройшов курс тактичної медицини, розроблений у відповідності до протоколу ТССС-АС від інструкторів Медичного Батальйону «Госпітальєри». Влітку 2020 року також успішно закінчив курси від «13 Special Warfare Center» (Центр вогневої та спеціальної підготовки), пройшовши «Базовий курс військового снайпера» та «Курс з безпеки знешкодження саморобних вибухових пристроїв».

Паралельно з профільним навчанням Владислав Скворцов виконував активну громадську роботу. Зокрема, у січні 2017 року був прийнятий на роботу в КП «Патріот» ДМР на посаду інспектора з оборонно-масової роботи. Із 2 жовтня 2017 року отримав посаду начальника відділу правової освіти та безпеки життєдіяльності, де пропрацював до 21 жовтня 2019 року. За часи роботи Владислав присвячував себе чисельними заходам із розвитку української молоді та проводив курси першої домедичної підготовки для містян у навчальних закладах і загальнонаціональних компаніях, а також навчав працівників різних підприємств. Особливу увагу приділяв поведінці людей якщо вони стали очевидцями ДТП.

Іти боронити свою країну Владислав Скворцов прагнув від самого початку війни. 2014 року, коли ще був неповнолітнім, прийшов у військкомат записатися до АТО, але не підійшов за віком. Владислав не зупинився і самотужки поїхав у Київ, де знайшов організацію, що готувала юнаків до добровольчих загонів. Після підготовки Владислав потрапив до добровольчого загону «Шахтарськ», в якому, прослуживши до кінця 2014 року, набув свій перший військовий досвід.

У 2018 році Владислав Скворцов знову пішов добровольцем у 2 сотню 8 батальйону Української добровольчої армії, яка на той час брала участь в боях в с. Широкіно та с. Водяне. Владислав весь час мріяв про військову кар’єру і з метою її продовження, після проходження служби в добровольчому батальйоні, вирішив вступити до лав Збройних Сил України.

24 жовтня 2019 року був призваний у Збройні Сили України як офіцер запасу, на військову службу Амур-Нижньодніпровським військовим комісаріатом. Щойно призвавшись, військовослужбовець був направлений на три місяці на курси перепідготовки у Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації у Києві. Закінчивши курс перепідготовки, Владислав був направлений до 74-го окремого розвідувального батальйону, який на той час дислокувався в смт Черкаське, де Владислав обіймав посаду начальника зв’язку взводу. В цей період Владислав Скворцов брав участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії рф у Донецькій та Луганській областях. А саме, безпосередньо перебував у районах бойових дій у м. Слов'янськ, м. Мар'їнка, м. Іловайськ, м. Красногорівка, с. Піски, с. Широкине.

Із 21 серпня 2020 року старший лейтенант Владислав Скворцов проходив військову службу за контрактом у Соборному районному центрі комплектування та соціальної підтримки на посаді старшого офіцера відділення військового обліку та бронювання сержантів і солдат запасу.

2020 року брав участь у ООС у складі Оперативного командування «Схід». 2021 року прийняв посаду командира взводу.

2022 року із початком повномасштабного російського вторгення Владислав Скворцов у складі 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» прийняв бій з окупантом на Сумщині у м. Охтирка. Брав участь у героїчному звільнені м. Тростянець. Після успішного визволення Тростянця одразу був переправлений на Ізюмський напрямок, де і віддав своє життя у запеклих боях з окупантом за Незалежність України.

Указом Президента України №409/2023 від 8 липня 2023 року був посмертно нагороджений званням «Герой України».

Пам'ять про цю Світлу Людину надихає студентів та викладачів ДНУ, всіх дніпрян та всіх громадян України на нові здобутки і досягення. Особиста мужність і героїзм, виявлені Владом у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові – це вражаючий приклад для нових поколінь, фундамент Нового Героїчного Пантеону Визвольної Війни, – відзначає завідувач кафедри політології ДНУ Олексій Третяк.

У сім'ї Скворцових залишилася дружина Єлизавета Півник та донька Кіра, а також молодша сестра Владислава Софія і молодший брат Артем, який пішов продовжувати справу брата і зараз перебуває на фронті.



Андрій Слобченко (10 травня 1989 — 9 серпня 2022)

Андрій Слобченко народився у селі Булахівка Дніпропетровської області. Закінчив кафедру політології Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. Коли почалася російсько-українська війна, у 2014 році добровольцем поїхав на Донбас. Воював в АТО/ООС шість років. Був у складі батальйону «Дніпро-1» та 93-ї окремої механізованої бригади. Після закінчення контрактної служби займався бізнесом у Києві.

Із початком повномасштабного вторгнення Андрій приєднався до 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців та знову вирушив захищати Україну. Був командиром відділення.

Андрій був дуже доброю, чесною, справедливою та сміливою людиною. У мирному житті займався бізнесом. Під час повномасштабного вторгнення навіть не думав тікати чи ховатисяь. Загинув як герой, жив так само як герой. Чесний, справедливий, сміливий, – розповідає брат Захисника Артем.

Молодший сержант Андрій Слобченко загинув 9 серпня 2022 року у бою з окупантами в районі с.Клинове Донецької області. Захиснику назавжди 33.

Поховали військовослужбовця у рідному селі.

У Андрія залишилися батьки і брат.

  

Андрій Анатолійович Ніколайчук (24 жовтня 1980 — 17 вересня 2022)

Андрій Ніколайчук народився 24 жовтня 1980 року у м.Дніпро. Навчався на факультеті суспільних наук і міжнародних відносин ДНУ . За освітою – політолог-викладач соціально-гуманітарних дисциплін, магістр управління.

Під час навчання на кафедрі політології у ДНУ Андрій Ніколайчук неодноразово виявляв цікавість до політичного розвитку сучасної України, особливостей її демократичної трансформації. Під час роботи в інститутах публічної влади та в громадській діяльності він виявляв високий професіоналізм, наполегливість, бажання творчо реалізовувати поставлені завдання. На освітянській ниві він щиро прагнув передати студентам військового відділення свої фахові знання. У боротьбі за незалежність України Андрій Ніколайчук став зразком офіцерської гідності та вірності обов’язку. Колеги, родичі та друзі відзначають його щирість, товариськість та людяність.

ІЗ 2011 по 2017 рік проходив військову службу в Збройних Силах України. 

Із 2018 по 2021 рік працював у медіахолдингу «Наше Місто», очолював відділ реклами. Відповідав за розвиток і дистрибуцію газети «Наше місто», опікувався діяльністю ветеранських організацій учасників АТО/ООС, долучався до популяризації та висвітлення їхніх ініціатив і був ефективним комунікатором між редакцією та представниками різних відомств ЗС України, громадських патріотичних угруповань тощо.

Із початком повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року капітан Ніколайчук пішов на фронт. Під час контрнаступу українських Збройних Сил на Харківському напрямку загинув 17 вересня при виконанні бойового завдання. Указом Президента України №735/2022 Ніколайчука Андрія Анатолійовича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.

У Андрія Ніколайчука залишилася родина: дружина Юлія, троє дітей Аріна, Олександра і Дмитро, сестра, батьки та багато друзів, які завжди пам’ятатимуть його.



Єгор Іванович Головчанський (1996 — 20 вересня 2022)

Магістр політології – у мирному житті; хоробрий воїн – під час війни.

Єгор Головчанський родом із Луганської області. На Луганщині здобув загальну середню освіту, навчаючись у школі, а потім Краснодонській гімназії, яку закінчив у 2014 році.

Коли почалася війна на сході України, сім'я юнака змушена була виїхати до близьких друзів на Ямпільщину, в село Довжок, адже їхня домівка залишилася на непідконтрольній Україні території. Єгор успішно склав ЗНО. Гостюючи в селі на Ямпільщині, родина з радістю дізналася, що він зарахований студентом Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара на факультет політології. Тоді родина знайшла нове житло поближче до місця навчання сина.

У 2020 році Єгор Головчанський із відзнакою закінчив ДНУ, отримав ступінь магістра та вступив на заочну форму навчання до аспірантури.

Ще під час навчання в університеті закінчив військову кафедру, отримав звання молодшого лейтенанта. Склав присягу на вірність Україні.

26 лютого 2022 року Єгор мобілізувався, сам пішов до військкомату. У серпні йому присвоїли звання лейтенанта. Мав позивний «Єгер». Командував взводом в окремій стрілецькій бригаді на Херсонському напрямку. Отримав декілька контузій, але, пробувши у шпиталі всього 2 тижні, був знову відправлений на передову, до своїх побратимів.

20 вересня 2022 року ворожа міна обірвала молоде життя. Від пошкоджень тіло було важко впізнати, тому проводилася експертиза ДНК. Так 12 грудня 2022 року була підтверджена смерть військового.




Олександр Шаволін (2 квітня 2023)

Олександр Шаволін – випускник 2013 року кафедри політології ДНУ.

Із перших днів повномасштабного вторгнення у складі 93-ї бригади «Холодний Яр» був у найгарячіших точках, брав участь у звільненні Харківської області, боровся з ворогом у Бахмуті.

Відвойовуючи незалежність України, був смертельно поранений у Бахмуті 2 квітня 2023 року.

Історичний факультет



Денис Котенко (нар. 18 травень 1996 – пом. 24 березня 2022)

Денис Котенко – ветеран російсько-української війни, громадський діяч, історик за фахом.

У 2013 році Денис вступив у ДНУ, а вже в 2015 року з другого курсу історичного факультету пішов добровольцем на фронт, був учасником Широкінської операції. Після повернення з фронту поновився на заочному відділенні й водночас опікувався активною громадською діяльністю в рамках Цивільного корпусу «Азов». Був нагороджений Премією Кабінету Міністрів України за особливі досягнення молоді у розбудові України. У 2019 році він закінчив перший (бакалаврський) освітній рівень і отримав диплом бакалавра. Впродовж останнього року працював у пресслужбі Міністерства у справах ветеранів України. Денис був одружений, у нього залишився маленький син.

Дениса ми пам’ятаємо як творчого хлопця, який радував на семінарах своїми презентаціями, який завжди знімав і монтував контент факультетських заходів. Дениса ми пам’ятаємо як хлопця, який пішов на фронт у 19 років, навіть не сповістивши своїх батьків. Ми пам’ятаємо, як Денис садив дерева біля другого гуртожитку і писав на стінах цитати Олеся Гончара.

Коли 24 лютого росія почала повномасштабне збройне вторгнення, Денис став на захист Київщини. 24 березня, визволяючи село Лук'янівка, він загинув у бою. Захиснику було 25 років. У нього залишилися батьки, дружина та дворічний син.




Сергій Володимирович Столбцов (28 вересня 2022)

Сергій Столбцов у 2010 році закінчив геолого-географічний факультет ДНУ за фахом «магістр географії» та отримав диплом із відзнакою.

Це була, дійсно, Зірка на небосхилі студентської кафедральної спільноти. За роки навчання Сергій зарекомендував себе як патріот України, був членом Всеукраїнського об’єднання «Свобода», дисциплінований, відповідальний, сумлінний студент, спрямованість особистості якого характеризують такі якості, як наявність власних переконань, принциповість, працелюбство, діловитість, кмітливість, почуття гумору. Вже зі студентської лави вирізнявся високим рівнем національної української самосвідомості, яку неодноразово виявляв участю в громадських акціях. Він був активним учасником Революції гідності 2014 року.

Активна громадянська позиція ніколи не заважала й науковій роботі Сергія. Він був неодноразовим переможцем університетських олімпіад із географії та учасником Всеукраїнського етапу олімпіади з географії (2006, 2007, 2008 р.). У 2007 році Сергій Столбцов у складі команди ДНУ увійшов до п’ятірки кращих за результатами олімпіадних змагань. У 2009 р. Сергій був відзначений почесним знаком «Відмінник ДНУ», який вручався особисто ректором.
Сергій Столбцов мав хист до науки, займався самоосвітою, підвищував свій професійний рівень, опановував інформаційні технології. У 2010-2012 роках навчався в очній аспірантурі Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара за фахом «Конструктивна географія».

Із 2014 року працював у НВК «Європейська гімназія» м. Дніпро, потім – був вчителем І категорії Дніпровського наукового ліцею інформаційних технологій при ДНУ.
Сергій був різноплановою особистістю. Любив займатися і кульовою стрільбою (І розряд), і шахами (І розряд), пауерліфтингом (майстер спорту ВПА України).

Із перших днів повномасштабної війни долучився до загону територіальної оборони рідного краю. Спочатку був стрільцем, а за два тижні до трагічної загибелі його призначили командиром взводу 102 батальйону ТРО.
Сергій Столбцов загинув 28 вересня 2022 року в боях на Донецькому напрямку від ворожої рашистської ракети.

 Факультет психології та спеціальної освіти



Михайло В'ячеславович Новіков (15 грудня 1986 – 19 травня 2022 )

Михайло Новіков – випускник 2008 року факультету психології та спеціальної освіти Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара.

У мирному житті Михайло був затребуваним айтівцем. У військовому – безстрашним десантником.

Бойовий досвід офіцер-десантник Михайло Новіков отримав ще у 2014 році у зоні АТО. Там виконував різні бойові завдання: разом із побратимами тримав позиції, ішов на штурми. Побував у багатьох гарячих точках, зокрема, на Авдіївському напрямку.

Михайло знову взявся за зброю у 2022 році, коли розпочалася велика війна. Без вагань зібрав речі і пішов захищати країну. Вже 25 лютого прибув до своєї частини.

Капітан десантно-штурмових військ, заступник командира 9 роти 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, Михайло Новіков загинув на Донеччині під час масованого ворожого артобстрілу. Герою назавжди залишиться 35 років.

Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Аматорський фільм «9 рота. Ушедшие в небо», де серед респондентів є наш Михайло Новіков.

Рідні та друзі пам’ятають Михайла світлою, доброю, ввічливою та компанійською людиною:

– Він пішов на небо як справжній десантник. І вже звідти побачить перемогу України, про яку так мріяв. Неймовірний син, надійний друг, патріот, справжній офіцер, мужній та чесний воїн. Людина, яка дуже багато знала і вміла, – говорять товариші загиблого.

У військового залишилася дружина, мама та брат.

Юридичний факультет




Денис Юрійович Гаврюшин (2 грудня 1983 – 17 серпня 2014)

Денис Гаврюшин народився 1983 року у Дніпрі в сім'ї державного службовця та лікаря.

Після закінчення у 2002 році Університету митної справи та фінансів вступив до Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара на юридичний факультет за спеціальністю «Правознавство». Протягом навчання був старостою групи. У 2007 році здобув кваліфікацію юриста, на відмінно захистивши дипломний проєкт «Особливості досудового слідства у справах про вимагання».

Як згадують викладачі, високий, темноволосий з пронизливим поглядом юнак, Денис Гаврюшин виділявся з усієї групи, оскільки був дещо старшим за однокурсників і міг їх підтримати, завжди був готовий прийти на допомогу:

Вчився Денис добре, з неприхованою цікавістю. На семінарських заняттях він виділявся неординарним вирішенням завдань, відповідями на питання, вмінням висловлювати свою думку та аргументовано її відстоювати, – згадує кураторка групи, доцентка кафедри адміністративного і кримінального права Наталія Юзікова.

Після закінчення ДНУ Денис займався приватною юридичною практикою.

Із березня 2014 року зі своїм приятелем пішов у військкомат. Його направили в резерв 25-ї аеромобільної бригади, пройшов бойову підготовку в селі Черкаському. Був заступником командира роти по роботі з особовим складом у 25-ій окремій повітряно-десантній бригаді.

Лейтенант Денис Гаврюшин брав участь у бойових діях в зоні АТО у складі 25-тої повітряно-десантної дивізії, потім у 9-тій парашутно-десантній роті 3-го батальйону.

Загинув під Жданівкою 17 серпня 2014 року під час обстрілу з БМ-21 «Град» під час пошуково-ударних дій.

Похований у м. Дніпро, Сурсько-Литовське кладовище з військовими почестями.

У Дениса залишилися мама Ольга Володимирівна, батько Юрій Гаврюшин та брат.
 
 

Олексій Олександрович Тищик (6 жовтня 1984 – 28 вересня 2014)

Командир взводу снайперів 79-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних Сил України, лейтенант.

Народився 6 жовтня 1984 року у селищі міського типу Широке Широківського району Дніпропетровської області.

Навесні 2014 року добровольцем мобілізований до 25-ї окремої повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ Збройних Сил України (військова частина А1126, смт Гвардійське Новомосковського району Дніпропетровської області). Із весни 2014 року брав участь в АТО на сході України. Учасник боїв за міста Краматорськ, Дебальцеве та Шахтарськ Донецької області. Через деякий час був переведений до 79-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних Сил України (військова частина А0224, місто Миколаїв).

28 вересня 2014 року колона техніки українських військових, яка рухалася у напрямку старого терміналу Міжнародного аеропорту «Донецьк», потрапила під обстріл російсько-терористичних угрупувань зі сторони вулиці Путилівська Роща міста Донецьк. У ході бою бронетранспортер БТР-80, який рухався в голові колони, був підбитий російським танком Т-72, унаслідок чого 5 військовослужбовців 79-ї аеромобільної бригади загинули, в тому числі лейтенант Тищик.

24 жовтня 2014 року похований на Запорізькому кладовищі міста Дніпро.

14 березня 2015 року посмертно був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

У родині залишилися батько, сестра, дружина та донька.



Влад Казарін (28 вересня 1994 — 10 серпня 2016)

Влад Казарін народився 1994 року в місті Артемове (Дзержинська міська рада, Донецька область). Мешкав у місті Красноармійськ, де закінчив ЗОШ №3.

Із початком проросійських виступів навесні 2014 року у місті Красноармійськ вів активну патріотичну діяльність та не ховаючись виступав проти поширення сепаратизму. Один із організаторів руху «Громадський актив Красноармійська».

Коли почалися бойові дії, у квітні 2014 року пішов добровольцем на фронт – до полку «Дніпро-1», вступивши до його лав одним із перших; із літа 2014 року був у складі 5-ї роти. Переходив у різні підрозділи, щоб залишатися на передовій. Служив у батальйоні «ОУН», 8-му батальйоні «Аратта» (Українська добровольча армія).

Учасник звільнення Карлівки у липні 2014 року. Воював у Пісках та Донецькому аеропорту (осінь 2014 року), під Широкіним, на шахті «Бутівка» та Світлодарській дузі.

Служив стрільцем-санітаром 1-ї штурмової роти «Вовки» Добровольчого українського корпусу «Вовки», 1-й батальйон 54-ї окремої механізованої бригади. У серпні 2016 року Влад Казарін успішно склав іспити і був зарахований на юридичний факультет Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. В майбутньому хотів поєднати цей фах із військовою кар’єрою.

10 серпня Комісія МОН України задовольнила клопотання ДНУ про виділення студенту В. Казаріну, який відноситься до категорій осіб, що мають право на вступ поза конкурсом, держбюджетного місця. У цей же день юнак загинув.

10 серпня 2016 року увечері група, у складі якої був Владислав, у промзоні поблизу Дебальцевого, під Луганським потрапила під мінометний обстріл терористів. Унаслідок розриву 120-мм міни Владислав зазнав поранень, несумісні з життям. Помер дорогою до лікарні.

13 серпня 2016 року похований на Алеї Героїв Покровського кладовища. Владислава провели в останню путь, стоячи на колінах.



Михайло Олександрович Купрієнко (4 квітня 2022)

Студент Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара Михайло Купрієнко віддав своє життя за свободу і незалежність України в бою з російськими агресорами.

Михайло навчався на юридичному факультеті ДНУ за заочною формою навчання.

Із травня 2014 року брав участь в АТО. Загинув 2 квітня 2022 року в боях під Авдіївкою, прикриваючи передислокацію свого військового підрозділу.

Близькі згадують Михайла як дуже доброго і порядного друга, який боровся за майбутнє нашого народу. Він вірив, що Україна стане прекрасною і незалежною.

Сиротою залишилася чотиримісячна донька Михайла.

Факультет систем і засобів масової комунікації



Олександр Черніков (1 листопада 1984 — 22 січня 2015)

2007 року закінчив факультет систем і засобів масової комунікації Дніпропетровського національного університету, отримав кваліфікацію спеціаліста з міжнародної інформації та перекладача.

Працював репортером на дніпропетровському «9 каналі», із колегами робив «Губернські Хроніки» — програма розслідувань. 2008 року добровольцем прийшов у військкомат, служив у десантних військах, в 25-й бригаді. По тому працював у ЗМІ — nctv.in.ua, «Резонанс ТВ», «Приват ТБ Дніпро», газеті «The Kyiv Times».

У березні 2014-го мобілізований, військовослужбовець 9-ї роти 25-ї окремої повітрянодесантної Дніпропетровської бригади.

Загинув 22 січня 2015-го у бою поблизу міста Авдіївки. Тоді ж загинули старший сержант Олександр Чумаченко, молодший сержант Микола Закарлюка, старші солдати Олексій Жадан, Микола Кучер та Андрій Стародуб, солдат Андрій Ткач.

Без Олександра лишились молода дружина та донька — народилася вже після того, як Олександр пішов на фронт. Доню Олександр Черніков бачив кілька разів під час коротких відпусток.
Похований на Сурсько-Литовському кладовищі міста Дніпро.


Факультет прикладної математики

Факультет фізики, електроніки та комп'ютерних систем

Фізико-технічний факультет

Механіко-математичний факультет



Градиський Володимир Миколайович (1970—2014)

Народився 1970 року в місті Дніпропетровськ. Закінчив дніпропетровську середню школу № 112, 1992 року — Дніпропетровський національний університет, механіко-математичний факультет, диплом за спеціальністю «математика». Ще за студентських років був у складі гурту «Дніпряни». Складав вірші, писав прозу, грав на гітарі та співав пісень; володів кількома іноземними мовами.

Йому запропонували залишитися в університеті — при кафедрі на аспірантурі, Градиський вирішив викладати математику в школі, щоправда, учителював недовго. В середині 1990-х довелося зайнятися комерцією, незабаром освоїв комп'ютер, працював приватним підприємцем.

Добровольцем пішов у першу мобілізацію на самому початку квітня 2014-го. Командир взводу, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

Загинув під час обстрілів бойовиками з РСЗВ «Град» позицій вояків та атаки із засідки на колону БТРів десантників поблизу Шахтарська. У тому бою загинуло 10 десантників.

Вдома залишилися дружина та дорослий син.

Похований в місті Дніпропетровськ, Сурсько-Літовське кладовище.



Ярослав Артурович Фалько (листопад 1998 – 13 жовтня 2023)

Ярослав Фалько у 2020 році отримав диплом бакалавра ДНУ за спеціальністю «Прикладна механіка» (механіко-математичний факультет) та у 2022 році – диплом магістра ДНУ за спеціальністю «Політологія» (факультет суспільних наук і міжнародних відносин) – за місяць до початку повномасштабного вторгнення.

Під час навчання в університеті Ярослав здобув освіту на воєнній кафедрі. Ще підлітком він глибоко переймався російською агресією з 2014 року. А після 24 лютого 2022 року, керуючись внутрішнім покликом, вирішив стати корисним Україні й пішов до військкомату.

Спочатку були бої на Харківщині у лавах 40 ОСБ «Кодак», а з вересня 2023 року у складі 23 ОМБр звільняв від ворога Запорізьку область.

Встигнувши стати командиром роти та старшим лейтенантом, Герой загинув у бою під с. Роботине 13 жовтня 2023 року – за місяць до свого 25-річчя.

Ярослав був турботливим сином та онуком, кращим на світі братом, надійним та веселим другом, відповідальним і сміливим військовим, неймовірно доброю, чесною та гідною людиною. Справжній чоловік зі світлою щирою посмішкою.

Факультет української й іноземної філології та мистецтвознавства

Біолого-екологічний факультет



Олександр Зуб (18 жовтня 2023)

18 жовтня в боях у Херсонській області, виконуючи бойове завдання, загинув дніпрянин, випускник біофаку Дніпропетровського національного університету ім. О. Гончара Олександр Зуб, який мав позивний «Гідроб».

Отримавши повістку, він ні хвилини не вагався й говорив, що хоче поважати себе і бути причетним до звільнення нашої країни від російських загарбників. До лав Збройних сил України Олександр долучився 19 червня 2023 року та у свої 50 років виконував всі завдання на рівні з молодшими побратимами. Він був сміливим, хоробрим, розумним, мужнім та відданим своїй справі.

Під час виконання бойового завдання на Херсонському напрямку поблизу н.п. Придніпровське, після загибелі командира, Олександр взяв на себе його обов'язки та виводив групу з під авіаційного обстрілу, через що отримав поранення несумісні з життям, але до кінця продовжував виконувати своє бойове завдання. У свої останні хвилини він думав в першу чергу про інших, а не про себе, чим врятував своїх побратимів, але втратив своє життя.
Олександр був Людиною з великої літери: він завжди усім допомагав, ніколи ні на що не жалівся та ніколи не показував як важко йому було.

В Олександра залишилась кохана дружина, мати та двоє доньок, одна з яких зараз проходить підготовку в лавах ЗСУ, щоб продовжувати справу батька. Залишилось багато рідних, друзів, знайомих, побратимів, для яких життя назавжди змінилось. Та ми вистоїмо, не зламаємось, продовжимо боротись, так, як робив Наш Герой.

Наразі йде збір підписів на петицію загиблому воїну щодо призначення звання Героя України (посмертно). Просимо доєднатися до збору, так як кожен підпис є дуже важливим.
Посилання на петицію:


Факультет медичних технологій діагностики та реабілітації

Хімічний факультет



Антон Вікторович Іщенко (6 серпня 1968 – 14 липня 2022)


Антон Іщенко народився 6 серпня 1968 року у м. Запоріжжя. 1985 року вступив до хімічного факультету ДНУ, який закінчив у 1992 році. У період навчання, як і більшість студентів цього року набору, Антон був призваний на строкову службу: із 1987 по 1989 роки служив солдатом в армії тоді ще Радянського Союзу оператором зенітно-ракетного комплексу.

Після отримання незалежності України багато підприємств перестало працювати, тому за отриманою спеціальністю знайти роботу було вкрай складно. Через це Антон Вікторович додатково отримав економічну освіту і практично все життя працював в банківських установах, пройшовши шлях від рядового співробітника до керівника групи відділень «УкрСиббанку».

Останні два роки працював в Держаудитслужбі. При цьому знання, отримані на хімічному факультеті ДНУ, залишалися настільки міцними й ґрунтовними, що, попри те, що робота була пов’язана з економічною сферою, Антон Вікторович міг надати допомогу своїм дітям, пояснюючи їм питання хімічної науки. Із хімічним факультетом Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара його постійно поєднувало й велике кохання, оскільки дружина Світлана теж закінчила цей факультет.

Друзі та колеги відзначають його ерудованість, начитаність, аргументованість. У побуті Антон Іщенко був приятельською людиною, мав чудове почуття гумору. Його сім’я завжди була для нього на першому місці й увесь вільний час він приділяв коханій дружині та синам.

Незважаючи на те, що народження і велика частина життя припали на «золоті» роки СРСР, Антон був дуже вмотивованою людиною, підтримував українську державність, був прихильником її демократичних змін та проєвропейської орієнтації. Як хороший економіст він розумів правильність вибору саме такого шляху. В диктатурі Путіна вбачав небезпеку ще з нападу росіян на о. Тузла. Від мобілізації під час вторгнення російських військ в Україну в 2014 році Антона зупинив лише малий вік його дітей.

Із першого дня широкомасштабного вторгнення росіян Антон Іщенко добровольцем пішов на фронт і був направлений в Нацгвардію. Брав участь у боях на Запорізькому та Донецькому напрямках, обороняв Запорізький аеропорт. Антон Іщенко служив спеціалістом-оператором відділення управління гаубичного самохідно артилерійського дивізіону 9 полку оперативного призначення – весь час перебував в районах зіткнення, охороняв інфраструктурні об’єкти в Запорізькій області.

14 липня 2022 року під час виконання бойового завдання в селищі Кам’янське Василівського району Запорізької області, коли Антон збирався на пост, поряд із ним розірвався ворожий снаряд. Він загинув у результаті ворожого артилерійського обстрілу, отримавши смертельні поранення, несумісні з життям.

У Антона Вікторовича залишилися дружина Світлана, троє синів, батько, і брат.

Указом Президента України №636/2022 Антона Іщенка Вікторовича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.

На будівлі корпусу хімічного факультету ДНУ його друзі та однокурсники відкрили меморіальну дошку пам’яті, де студенти і співробітники факультету віддають шану нашому Герою.

На запорізькому телеканалі МТМ один із випусків «Ангели перемоги» присвячений пам’яті Антона Іщенка.

Факультет економіки



Романенко Роман Сергійович (21 січня 1994 — 10 серпня 2019)

Народився 1994 року в Дніпропетровську (Самарський район міста); був єдиною дитиною у батьків. Займався спортом — боксом, бігом, кросфітом. Любив подорожувати, захоплювався фотографією, був фаном ФК «Дніпро». Навчався у ДНУ ім. О. Гончара за спеціальністю «маркетинг», брав участь у студентському русі «Bionic Leader School».

Під час Революції Гідності їздив на Майдан. У листопаді 2015 року перевівся на заочну форму навчання та приєднався до «Азова». Пройшов курси снайперської підготовки; у 2016—2017 роках виконував завдання на Маріупольському напрямку. Отримав звання сержанта, став командиром відділення снайперів. З 2017 по 2018 рік постійно виконував бойові завдання по всій лінії фронту — Водяне, Широкине, Павлопіль, Мар'їнка, Авдіївка, Катеринівка, від лютого 2019-го — на Світлодарській дузі. У березні витяг пораненого командира з поля бою, у травні присвоєно офіцерське звання; молодший лейтенант, заступник командира групи спеціального призначення.

10 серпня 2019 року загинув поблизу Світлодарська — від уламкових поранень внаслідок підриву на ворожому фугасі. Це сталося під час виконання бойового завдання групою розвідки, яка відстежувала пересування противника. Після вибуху почався обстріл з автоматичного гранатомета з боку окупованого села Лозове, це завадило евакуювати тіло загиблого воїна — «азовці» тричі намагалися дістати побратима. 11 серпня терористи вивезли тіло з «сірої зони» поблизу села Розсадки. 13 серпня відбулася передача тіла поблизу мосту біля міста Щастя. Похований у місті Дніпро на Чаплинському кладовищі. Указом Президента України № 625/2019 від 23 серпня 2019 року за «особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)

Похований у місті Дніпро.

Без Романа лишилася мама.