На зустріч з юністю

Навчання і виховання дітей стало справою життя більшості цілеспрямованих та старанних юних випускниць українського відділення історико-філологічного факультету Дніпропетровського державного університету (тепер ДНУ ім.О.Гончара) 1960 року. Та й не дивно, адже тоді університет здійснював переведення навчання на нові програми. Особливу увагу приділяли запровадженню спецкурсів з підготовки вчителів, бо вищі інстанції ставили перед університетами країни завдання – орієнтувати практично всю підготовку спеціалістів-гуманітаріїв на роботу в школі. 50 років тому, коли філологині залишили alma mater, молодих педагогів хвилювало, в яку школу вони підуть працювати, як їх зустріне колектив, як завоювати прихильність учнів. Сьогодні вони з посмішкою згадують колишні турботи і відповідально готуються до зустрічі з юністю.

Майже всі колишні випускниці підтримують зв’язки, особливо однокурсниці з сільської місцевості, яких на українському відділенні була більшість. Недаремно ж вважають, що найміцніші і найтриваліші стосунки ті, що сформувалися в молоді роки. Тим радіснішою обіцяє бути зустріч усіх випускників університету 1960 року у вересні 2010.

На фото: На фоні університетського корпусу на Шевченківській – студентки українського відділення філфаку.

Одній з представниць дівчачого факультету того далекого випуску Людмилі Василівні Крисань (нині Пурик) відома доля багатьох університетських подруг. У самої ж Л. Пурик трудовий шлях розпочався в Криму – в с.Веселе під Судаком. Завзята туристка отримала те, що найбільше вабило: гори і море. Тут у 8-річній школі викладала російську, українську, німецьку. Та справою життя Людмила Василівна обрала журналістику. Повернувшись у рідний Дніпропетровськ, відкрила для себе, що таке завод, робітничий колектив – стала редагувати багатотиражну газету „Машинобудівник” на заводі гірничо-шахтного устаткування. Про однокурсниць Міла Крисань розповідає: „Серед тих, хто залишився в Україні і фахово викладав свій предмет у загальноосвітній школі, у вечірніх школах та у технікумах - Світлана Шведова, Ліда Бовкун, Катя Шемет, Неля Шокотько, Надя Конопенко (Дніпропетровськ), Валя Хмара (Вільногірськ), Алла Соценко, Лариса Омельченко, Ліда Нещадим (Запоріжжя), подружжя Холодних (Боярка під Києвом).

Були серед нас і ті, хто пішов у видавничу справу. Так, Василь Левченко все життя працював головним редактором видавництва „Промінь”, там же вела коректуру Аня Давиденко, її прізвище значилось на останніх сторінках книг. З коректури, передусім обласних газет, починала Таміла Німець, а на пенсію пішла з посади літературного редактора 11-го телеканалу, тексти якого завжди відзначалися високою грамотністю мовлення.

На фото: Група філологів на будівництві НКГЗК - такими екстремальними були у них літні канікули.

Ми з Тонею Шевченко обрали справою свого життя багатотиражну пресу. Майя Пономаренко і досі не полишає роботу в обласному відділі народної освіти. Люда Альшанова виїхала до Польщі. А от Ліда Нещадим, що живе й досі у с.Богданівка Запорізької області, у школі викладала українську, німецьку, ще й такою собі заочною школою завідувала. Була п’ять разів депутатом сільради і двічі депутатом районної ради”.

Лідію Таран кар’єрні сходинки привели до першого заступника голови Донецької обласної ради профсоюзів та першого заступника голови Донецького обласного відділення Національного Олімпійського комітету України, а починала вона працювати вихователем та вчителем української мови в Дніпродзержинську. Майя Щербань, яка присвятила своє життя вчителюванню у селищі Опитний неподалік від Дніпропетровська, пригадує: „У моїй школі, де я працювала дуже завзято, відвідував мене наш викладач М. О. Прядко, практикантів привозив, і згадували ми з ним наш університет. А коли в школі почалося гоніння на українську мову (пам’ятаєте, дозволялося не вивчати її), то не змогла з цим змиритися, залишила школу”. Жанна Ямпольська викладала російську мову в м.Воткінськ (Удмуртія), згодом стала директором школи-інтернату для дітей-сиріт у Каневі, була нагороджена званням „Відмінник народної освіти”, медаллю А. С. Макаренка. З нагоди зустрічі випускників говорить: „До чего же здорово! Будто и не было этих 50 лет, радостных и горьких, счастливых и несчастных... Спасибо, что вернули меня в прекрасное студенческое время... В 2000 году был мой последний выпуск в школе, и мне предложили читать курс украинского языка в Восточноевропейском университете управления и менеджмента. Вот я и вернулась к первоначальному образованию, за что в который раз благодарю нашу альма-матер”. Єдина пара, що склалася на курсі, - Валя Донченко та Коля Холодний. Працювали викладачами, вихователями місцевої школи-інтернату. Мають велику і дружну сім’ю, яка постійно розростається, уже є правнуки. Мешкають у Боярці під Києвом. Тут жив і Олександр Овчаренко.

На фото: Першотравнева демонстрація 1956 року, 1 курс. Відкривати хід філфака доручено відмінникам навчання Ліді Таран та Наді Конопенко.

В архівних матеріалах ДНУ є свідчення про те, що в 1960 році студенти університету Г.Завгородній і С.Труш, випускник ДДУ О.Овчаренко створили гурток „Національне питання в Україні”. Реферати Олександра Овчаренка „Кирило-Мефодіївське братство” і „Великодержавні погляди В.Бєлінського” дали підстави тодішній владі для звинувачень у „націоналістичних поглядах”, через що Олександру не дали змоги захистити дипломну по творчості Т.Шевченка. У зв’язку з цим - постійні проблеми з роботою. Олександр Овчаренко писав вірші ще в університеті, а видати зміг уже за незалежності лише одну невелику збірочку за власний кошт – „Храм самоти”. У Дніпропетровську її можна знайти нині в обласній бібліотеці, куди його однокурсники передали з дозволу сім’ї кілька екземплярів. А одну – до наукової бібліотеки ДНУ. На думку Людмили Василівни Крисань, ці звинувачення у націоналізмі були сфабриковані безпідставно, лише за те, що страдницька душа поета справді була до останнього подиху віддана Україні.

Потяг до поезії уже на пенсії з’явився і в Тамари Котляр (Фурманової), яка присвятила своє життя викладанню української мови та літератури у Дніпропетровському технікумі залізничного транспорту. Тоді стало відомим і третє її прізвище по матері – Доброгорська, під яким вона видала книжечку для дітей – „Мій степ”. А однокурсницям, подругам своєї юності вона присвятила такого вірша:

Плаче осінь сльозами калини,
Павутиння печаллю снує...
Та чому ж то, чому так неспинно
Йде розлука у серце моє?

Багряніє краса, тихо никне,
Заспокійливо дише земля...
То чому ж, то чому німим криком
Кличу й кличу літа звіддаля?

Юні дні віддзвеніли напевно,
Відсурмили легким журавлем...
То чого ж, то чого гірко й щемно
Плаче осінь холодним дощем?

Відлітають роки, відлітають,
Тануть в небі осіннім ключем...
Та чого ж то, чого не вертають?
Бо зима вже стоїть за плечем...

Час невпинний, та сподіваємося, що від колективної терапії спогадами під час зустрічі випускників ДНУ ім.О.Гончара 1960 року оживуть дні безтурботної юності і звільнять хоч на мить від ноші прожитих років.

Інформаційно-аналітичне агентство
Дніпровського національного університету