Колективна пам'ять? Чи історична амнезія?

Людська пам'ять може набувати багатьох форм вираження. На побутовому рівні ми вивчаємо та багато разів відтворюємо повсякденні практики. На рівні суспільств пам'ять тісно переплітається з цими елементами, але вона також набуває інших, складніших форм. Індивідуальне сприйняття певного досвіду не часто поширюється в масовій свідомості. Але колективна пам'ять, навпаки, має помітний вплив на свідомість конкретної людини. Як наслідок, будуть відтворюватись ті традиції та ритуали, які роблять певне суспільство унікальним. Уявлення суспільства на рівні індивідів можуть бути різними, але колективна пам'ять буде однією.

На захист колективної пам’яті покликана встати історична політика, причому остання формує уявлення про минуле у нових поколінь, які, зі свого боку, доповнюють та переглядають колективну пам'ять та історичну політику щодо неї. Цей процес має бути послідовним та логічним, проте інколи він є суперечливим за своєю природою.

У російській федерації, безумовно, існує своя неповторна історична пам'ять, але точно назвати її «далекоглядною» неможливо. Будучи правонаступницею двох взаємовиключних державних утворень, сучасна рф намагається парадоксальним образом «всидіти на двох стільцях». Старше покоління, яке більшу частину свого життя прожило в Радянському Союзі, свідомо формує запит на меморіалізацію СРСР. Піти проти цієї тенденції у суспільстві дуже складно, адже пенсіонери складають більшу частину електорату в рф, причому консервативного та вороже налаштованого до змін. Підривати устої їхнього самоусвідомлення – досить ризиковано для політичних еліт. Але можна загравати з ними мовою офіційної пропаганди.

Інша державницька традиція – «імперська» – останніми роками набула помітного впливу у владі та деяких колах російського суспільства. Ностальгія за імперським «славетним» минулим поступово досить міцно вкоренилася в умах російських громадян.

На перший погляд, ці два підходи у формуванні колективної пам’яті не суперечать один одному. Мовляв, СРСР виник на частині територій колишньої Російської імперії, отож, може вважатися її наступником тощо. Але деякі практики шанування однієї традиції прямо суперечать одна одній та здоровому глузду.

Наприклад, меморіалізація П. Столипіна та Миколи ІІ в росії. Як можна будувати міф про велич імперії на основі часів правління Миколи ІІ, політика якого призвела до двох революцій та двох військових поразок? Більше того, загибель реформатора Столипіна також пов’язують не стільки з діяльністю терористів, скільки з царськими таємними службами. Не кажучи про те, що постать самого міністра внутрішніх справ була вельми суперечливою. Звісно, можна сказати про те, що це риса розвинутої громадської свідомості, вшанування всіх видатних постатей в історії. Але як тоді вести мову про революційний наратив у сучасній рф, який опинився під ідеологічною забороною? Наразі в рф тиражується думка про шкоду революційних рухів, байдуже − декабристів чи більшовиків. Отож вшанування Леніна, який фактично знищив імперію та ідеологічно «відпустив» Польщу та Фінляндію,явно не вписується в імперський канон. До цього парадоксу пам’яті можна також додати меморіалізацію К. Маннергейма, який був непримиренним супротивником більшовиків і, водночас, доклав руку до розпаду «сакральної» імперії Романових. Чому ж тоді в росії не існує практик вшанування П. Скоропадського, який, фактично, проводив в Україні таку ж політику, що і його фінський сучасник?

Окремо варто зупинитися на факті відновлення культу особи Сталіна в сучасній рф. Як відомо, в СРСР культ Сталіна був розвінчаний за доби М. Хрущова. У період Л. Брежнєва, котрий, як колишній фронтовик, сентиментально ставився до військової тематики, офіційні погляди на роль Сталінау війні з нацизмом фактично реабілітували цього діяча. Проте за доби «перебудови»М. Горбачова, коли почала з’являтися правдива інформація про реальне ставлення оточення Сталіна до людей, про військові «таланти» радянського військового командування, оцінка діяльності Сталіна знов була змінена на негативну.

Як же так сталося, що у пострадянській росії культ «батька всіх народів» фактично відродився? Скоріше за все, це сталося завдяки формуванню іншого культу – культу Перемоги. Звісно, неможливо вести мову про перемогу у Другій світовій без постаті Сталіна, але навіщо ж було возвеличувати його та Г. Жукова, втрати у військах якого були набагато вищими, ніж в інших полководців? Власне, в цьому і полягає історична амнезія суспільства. Пам'ять про Перемогу не може бути ускладнена такими несуттєвими речами, як великі людські страти, ленд-ліз, бездарне сталінське командування в роки війни. Такі речі, з точки зору правлячого режиму, шкідливо вписувати в колективну пам'ять. Набагато простіше возвести кільканадцять пам’ятників Сталіну та Жукову, зберегти тисячі Ленінів по країні і зробити вигляд, що все гаразд. А будь-які альтернативи точно не на користь державі з «духовними скріпами» та «тисячолітньою традицією».

На жаль, до цих персональних комемораційних практик у 2021 році додалася заборона «применшення подвигу радянського народу». Фактично, держава привласнила подвиг народу і поставила під сумнів всі неканонічні версії історії про війну. Історія та пам'ять опинилися у лещатах держави. Відтепер вихолощені образи російської історії можуть об’єднувати багатонаціональну нову імперію. При цьому народи цієї імперії мають забути про депортації свої предків, жертви, втрати, сам страх війни. Гасло «Можемо повторити» стало апофеозом такого свідомого історичного забуття. Багато чого відкидається заради створення образу сильної держави.

Завершити ці роздуми хотілося б цитатою з праці Джеймса Янга:«Як тільки ми укладаємо пам'ять у монументальні форми, ми певною мірою знімаємо з себе обов'язок пам'ятати… Помилково вважаючи, що наші пам'ятники завжди будуть із нами, щоб нагадувати нам про минуле, ми йдемо геть від них і повертаємося, лише коли нам заманеться». Сьогодні, на жаль, як раз той час для рф, коли час «повернутись» вже настав, але обов’язок пам’ятати − ще ні.

Магістр історії, здобувач 3-го
освітнього-наукового рівня В’ячеслав Шеремет