Синдром ненависті й помсти (кремлівський терор проти українців 1920-30-х рр.)

Як засвідчує історичний досвід, розлого описаний в «говерлах» різножанрової літератури, Росія завжди, мало не «з пелюшок» позиціонувала себе особливою державою-месією в дусі історичного міфу «Москва – III Рим», якимсь своєрідним «дороговказом» для інших народів, передусім сусідів, із самопривласненим «правом» диктувати їм свою волю, світоглядні та ціннісні ідеали і стандарти, свої моделі життєустрою, які, одначе, найчастіше виявлялися «дутими», надто далекими від магістральних шляхів загальноцивілізаційного поступу людства. Мовляв, в усьому ми «взірець», «най-най-най», ніхто і ніщо нам не указ, бо, як заявив недавно один із кремлівських «бонз» Д. Медведєв, ми взагалі «самі по собі». Схоже, про міжнародне право, етику, порядність у взаєминах з іншими країнами та народами вони просто ніколи не чули.

Тож чи не найбільше у всі часи, починаючи головно від Переяславської ради (1654), потерпали від такої відверто імперської, агресивної політики Москви, її неприхованої ненависті й жаги до помсти Україна та українці, постійно перебуваючи, з одного боку, в принизливому статусі «молодшої сестри», «Малоросії», якогось «сурогатного» націє- та державоутворення, а з іншого – в жорстоких лещатах прямого фізичного й морально-психологічного пресингу з боку північного сусіда за щонайменші порухи національного характеру, власний вибір своєї долі, прагнення до самоідентифікації, самовираження, самоствердження. Власне, лише за те, що ти українець, що думаєш, дієш і живеш інакше, ніж вони. А після розпаду СРСР та історичного здобуття Україною довгоочікуваної відновленої незалежності Кремль взагалі, що називається, ніби «з коня впав», кардинально змінив своє ставлення до Києва, почав дедалі гучніше звинувачувати його в «бандеризації» країни як начебто «головної загрози» для Росії, готуючи таким чином давно зріюче там підґрунтя спочатку до анексії Криму та окупації частини Донбасу, а наразі й до повномасштабної, варварської війни-геноциду на знищення України.

Зауважимо принагідно, що в історичній ретроспективі синдром антиукраїнського психозу в російських «верхах» на різних етапах коливався від вимушено стриманого визнання та співпраці з Україною до відвертої конфронтації та ворожнечі (як сьогодні на весь світ цинічно демонструє путінська кліка). Але так чи інакше його зухвалий «душок», а подеколи й нестерпний «смрад» відчувався завжди.

У XX столітті небувалого розмаху і крайніх форм прояву він досяг уже в перші десятиліття радянського правління, вилившись у цілеспрямований і масштабний державний терор проти українства на тлі спроб викорінення із масової свідомості жупелів «українського націоналізму» та «українського сепаратизму». З цією метою на різних рівнях від Кремля до місцевих парткомітетів приймались «грізні» ухвали-директиви, вживались відповідні заходи, залучались до практичних дій правоохоронні органи. Йшлося, звісно, про найбільш чутливу до суспільних перипетій, «надто розумну» інтелігенцію як носія вільнодумства та свободолюбства, а її форпостами влада визнавала насамперед академічні та освітні установи, фактично всю сферу культури. «На кожного інтелігента має бути справа» – вимагав від чекістів Ф. Дзержинський, розкручуючи маховик репресій проти інтелектуалів зі «збоченими» національними поглядами.

Саме Україні судилося тоді стати одним з перших політичних полігонів, де випробувались і шліфувались більшовицькі підходи в національно-державному будівництві, зокрема щодо рішучого знешкодження у суспільстві будь-яких «самостійницько-сепаратистських амбіцій». Ох і дорого довелося заплатити республіці за ці «експерименти».

Згадаймо хоча б про такі болючі сюжети нашої непростої міжвоєнної історії, інспіровані й організовані раша-столицею, як розгром українського «націонал-комунізму» через викриття та осуд течій «шумськізму», «хвильовізму» та «волобуєвщини»; масовані кампанії проти «економічної контрреволюції» у промисловості («буржуазні спеціалісти» – керівники, інженери, техніки) та «націоналістичної» – в гуманітарному секторі; помпезні судилища над учасниками міфічних опозиційних організацій – «Спілки української молоді», «Спілки визволення України», «Українського національного центру» та ін. Найширшого суспільного резонансу при цьому набула справа «СВУ», за якою заарештували понад 700 осіб, у тому числі у Дніпропетровську кинули за грати відомих професорів Інституту народної освіти (створеного в 1921 р. внаслідок реорганізації університету) – історика Володимира Пархоменка, за лексикою чекістів, носія «вищої шовіністичної інтелігенції», і філолога Петра Єфремова (брата віце-президента ВУАН С.О. Єфремова).

Тільки з освітнього середовища в той час «вичистили» переважно з тавром «націоналіста» більше 2 тис. фахівців, науково-дослідні установи й відновлені з 1933 р. університети (включаючи й наш) втратили 270 професорів та викладачів. А всього в Україні наприкінці 20-х – початку 30-х років було репресовано понад 30 тис. громадян, більшість зі стандартними ярликами: «націоналіст», «шкідник», «дворушник», «троцькіст» тощо. З-поміж них – «націонал-ухильники» Дніпропетровського університету, ректори М. Куїс і М. Комаровський, проректор А. Брохін, професори Г. Карпенко, Ф. Давиденко, М. Юр’єв, Н. Ягнетинська та ін.

Проте, як відомо, попереду українців очікували ще серйозніші випробування, коли з подачі вищого політичного керівництва був влаштований «Великий терор» 1937-1938 рр., що увійшов в аннали історії як доба кричущого беззаконня і справжнього мракобісся, жертвами якого стали мільйони безвинних людей. Лише на Дніпропетровщині в цей період арештували до 30 тис. мешканців, а загалом по Україні засудили майже 198 тис. «ворогів народу», левову частку – до страти (122 237 осіб). Причому більшість громадян (близько 120 тис.) стали жертвами позасудових структур-трійок, особистих рішень керівників НКВС і Прокуратури СРСР.

Сумарно ж, за останніми даними істориків та архівів СБУ, карально-репресивний «ужинок» Кремля в Україні з кінця 1920-х і до 1990 р. перевищує мільйон громадян (більше половини – українці), 545 тис.з них засуджені й щонайменше 140 тис. розстріляні. Крім того, не забуваймо і про майже 2,9 млн. розкуркулених під час примусової колективізації українських селян та членів їх родин, депортованих почасти з кінця 20-х до початку 50-х років здебільшого у малоосвоєні райони Півночі, Середньої Азії, Сибіру, а також про 181 тис. українців, що перебували у 1939 р. на спецпоселенні в таборах ГУТАБу.

Молох державного тероризму тієї трагічно-кривавої пори, організованого Москвою, відчули українці, по суті, усіх без винятку соціальних прошарків і професійних груп – робітники, колгоспники, промисловці, науковці, митці, військові, чиновники, журналісти та ін. Серед них і 96 працівників нашого університету, репресованих лише протягом 30-х років (у т.ч. 10 ректорів, з яких семеро розстріляно). Про багатьох з них йдеться у збірці «Повернення з небуття» (1995), а також у ювілейних виданнях історії ДНУ та окремих факультетів, зокрема, до 100-річчя університету (2018). Всі вони на власному гіркому досвіді, шляхом скалічених доль та принижень, пізнали, що означав на практиці сталінський тоталітарний режим, побудований в СРСР «казармений соціалізм» і махровий російський шовінізм з його органічним, постійно пульсуючим синдромом українофобії і прагненням до вендети по-кремлівськи.

Професор кафедри східноєвропейської історії
Валентин Іваненко