«Україно, твій день гряде!»: день народження Олеся Гончара в ДНУ

Третє квітня цього року – особливий день для Дніпровського національного університету, день народження видатного письменника, гідного сина України Олеся Гончара. Традиційно в цей день в університеті, в аудиторії-музеї його імені (корпус 1, а. 909), проходили Гончарівські читання за участі науковців і студентів. Культурно-інтелектуальний резонанс цих заходів заохочував молодь читати, переосмислювати, осягати творчі скарби митця. Уже третій рік читання відбуваються у відеоформаті. Цьогоріч студентська молодь 2-4 курсів (організатор і автор ідеї доцентка кафедри української літератури Ірина Володимирівна Пасько) підготувала відеоверсію літературних читань про життя і творчість письменника, також звучали фрагменти його художніх текстів, про маловідомі сторінки творчої біографії розповіла професорка кафедри української літератури Нінель Іванівна Заверталюк.

Через непереборні об’єктивні обставини нашого сьогодення змінився формат відзначення річниць Олеся Гончара, але не змінилася мета цих заходів – долучення до інтелектуального, духовного фонду нації, закарбованого, зокрема, і у творах митця. Уже не вперше третього квітня викладачі кафедри української літератури й студенти факультету української філології та мистецтвознавства збираються біля корпусу 2 ДНУ (пр. Д. Яворницького, 36), щоб покласти квіти до бюсту письменника, щоб пригадати – такі на диво пророчі – його прозові й поетичні рядки про сучасну людину, про її душу, її минуле й майбутнє, про війну… І ніколи ще слова Олеся Гончара про війну, написані близько сімдесяти років тому, не звучали так страшно й так злободенно, як у його сто четверту річницю, третього квітня 2022 – воєнного – року…

Цьогоріч біля бюсту Олеся Гончара вшанувати його пам'ять зібралися викладачі й аспіранти кафедри української літератури, студенти 2 курсу українського відділення, їхні батьки та друзі. Завідувачка кафедри української літератури Наталія Петрівна Олійник говорила про багаторічний досвід вивчення спадщини Олеся Гончара в нашому університеті, проведені конференції, присвячені його творчості, наостанок зачитала фрагменти щоденникових записів, а також уривки з антивоєнних романів письменника, де жахаючі описи воєнної розрухи, гибелі тисяч людей, де авіанальоти, вибухи, кров і смерть ніби списані з хронік сьогоднішніх новин. Лише не вкладається у свідомість той очевидний факт, що ці страшні реалії війни, що перестраждав-пережив радянський народ, тепер відтворено нащадками того самого народу, росіянами, для знищення українців. Тоді ми з ними пліч-о-пліч стояли проти нацизму – так і зображено в славетних «Прапороносцях» Олеся Гончара. Що сказав і написав би він сьогодні?

Доцентка кафедри української літератури, художня керівниця студентського театру «Відлуння» Олександра Валеріївна Гонюк згадувала виставу за романом Олеся Гончара «Людина і зброя», підготовлену її колективом 2018 року до ювілейної Всеукраїнської конференції, присвяченої сторіччю письменника. Тоді вже йшла війна на Донбасі й ця постановка була сприйнята надзвичайно емоційно, бо у виконанні хлопців і дівчат того самого віку, що й герої Гончара, які зі студентської лави пішли на смерть, війна поставала зримою, страшною, нелюдяною силою, яка розбиває долі й калічить душі. Тепер же, пригадуючи виставу, Олександра Валеріївна з дрожем у голосі цитувала слова письменника, що звучали зі сцени в той пам’ятний день: «Навіть гинучи, будемо твердо вірити, що після нас стане інакше й все це більше не повториться, і щаслива людина, розряджаючи в сонячний день перемоги останню бомбу, скаже: це був останній кошмар на землі!» Як же хотілося вірити тоді, що ці слова справдяться! Як же пояснити й пробачити те, що цей кошмар повторився знову?!

Сьогодні біля бюсту Олеся Гончара не було байдужих, адже захід мав не так офіційний, як духовно-культурний чин. Говорили від душі й про наболіле. Говорили про Олеся Гончара… На ніжно-рожеві тюльпани й пурпурні троянди біля пам’ятника крапав квітневий дощ. Звучали юнацькі вірші Гончара, написані на полях війни рівно 80 років тому, 1942-го, так ніби вони про нинішні бої за Харків, Ізюм чи Маріуполь, про нинішніх наших воїнів. І вірилося … у перемогу:

«Атака»

Скрегоче залізом округа,

Смертю повітря фурчить.

Я знаю той ступінь напруги,

Коли вже ніщо не страшить.

Святе божевілля атаки

В тобі поглинає все.

Через яри та байраки

Незнавана сила несе.

Немає ні рідних, ні любих,

Нема ні жалю, ні тривог.

Байдужим стаєш до згуби,