Москва сльозам не вірить… (про український Голодомор початку 1930-х)

«Важку руку» так званого «старшого брата» Україна відчувала завжди. Та чи не найшаленіший тиск з боку північного сусіда вона відчуває сьогодні, героїчно боронячи свою землю від віроломного збройного нашестя путінської Росії, яка намагається у такий варварський спосіб вкотре «провчити» українців за «непослух», тепер уже за наш демократичний, європейський вибір стратегічного поступу. Тим самим остаточно спалюються будь-які цивілізовані діалогові мости між двома країнами.

Терористично-силову компоненту щодо України Московія час від часу застосовувала й раніше, зокрема, в період сталінського «стрибка в соціалізм», коли, приміром, у 1932-1933 рр. влаштувала жахливий Голодомор-геноцид в українському селі, цинічно названий Кремлем «продовольчими труднощами». Насправді це було не що інше, як терор голодом, жорстока помста українському селянству за відчайдушний спротив у здійсненні розбійницької колективізації та усіх елементів її карально-репресивного супроводу (драконівські хлібозаготівлі до останньої зернини, розкуркулення, депортації тощо), які докорінно змінили характер і спосіб життя основної маси населення України, стали нищівним ударом по самобутності українського села як ключового носія і хранителя національної культури, ментальності, традицій, звичаїв, мови, моральних цінностей, як невичерпного джерела нашого національного духу та відродження.

Одним з епіцентрів цього загальнонаціонального лиха була Дніпропетровщина, що займала тоді територію майже всієї південно-східної України зі значною частиною сучасних Запорізької, Херсонської, Миколаївської та Кіровоградської областей. Цей регіон із непоганими кліматичними та ґрунтовими умовами (за винятком хіба що приморської зони) вважався фахівцями цілком сприятливим для розвитку сільського господарства, а тому був одним з основних виробників та постачальників товарного хліба не тільки в Україні, але й у СРСР: у 1933 р. частка краю у загальносоюзному виробництві озимої пшениці становила 16,8 відсотка, ячменю – 11,9. Відтак і питома вага області в структурі хлібозаготівельних планів республіки порівняно з іншими була вищою, складаючи чверть навіть у вже «голодному» 1932 р.

Нагадаю, що розпочата з кінця 1920-х рр. масова або суцільна колективізація, як одна з головних складових сталінської політики модернізації країни, здійснювалася форсованими темпами із застосуванням примусових методів втягування селян у колгоспи та вилучення їх майна (інвентар, худоба) до потреб новоспечених колективних господарств. Водночас із подачі кремлівських очільників розгорнулося фактичне нищення найбільш міцних, заможних верств села, т. зв. процес розкуркулення, тобто їх «ліквідація як класу» шляхом конфіскації майна, депортації у віддалені райони СРСР (Північ, Сибір, Казахстан, Далекий Схід), а найактивніших противників колективізації – ізолювання у в’язницях та концтаборах. Усього у ході розкуркулення в Україні було ліквідовано таким чином понад 200 тис. селянських господарств (1,2–1,4 млн. осіб), найпродуктивніший і найефективніший шар українського селянства.

До силового забезпечення цієї вакханалії свавілля активно долучалися правоохоронні органи, чекісти, комітети незаможних селян, скеровані з міст робітники-партійці – т. зв. «двадцятип’ятитисячники», які здебільшого погрозами спонукали селян вступати до колгоспів. Для тих же, хто чинив спротив (а Україна та Дніпропетровщина були одними з його центрів – згадаймо потужне антиколгоспне повстання 1930 р. на Павлоградщині), вживалися суворі карально-репресивні заходи, передбачені, зокрема, сумновідомим «законом про 5 колосків» від 7 серпня 1932 р., коли селян за зрізання колосків у полі (у владі їх презирливо називали «перукарями») чи за виніс жмені зерна з токів («несуни») засуджували до 10 років позбавлення волі, а то й до страти. Лише з початку збору врожаю і до грудня 1932 р. на Дніпропетровщині по вказаному закону кинули за грати 5 215 селян, 174 – розстріляли.

Ще одним надзвичайно жорстоким репресивним «витвором» більшовиків стали так звані «чорні дошки», на які заносилися колгоспи-боржники по хлібозаготівлях з наступним силовим вилученням у них не тільки боргів, а й, по суті, всіх їстівних ресурсів у селян та блокуванням таких сіл військами (повне припинення будь-яких зовнішніх зв’язків), що унеможливлювало втечі селян в інші місцевості, а отже, неминуче прирікало їх на винищення у витонченій формі терору голодом.

Все це зрештою і обернулося страшенним Голодомором-геноцидом, жертвами якого стали мільйони українців. І хоча й дотепер називаються різні цифри – навіть до 10-12 млн., на наш погляд, ще нікому аргументовано не вдалося спростувати підрахунки науковців Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ – 3 млн. 941 тис. напряму загиблих внаслідок Голодомору плюс 1 млн. 122 тис. складають т. зв. непрямі втрати за 1932-1934 рр. як дефіцит народжень. Схоже, однак, що точної статистики просто не існує, оскільки вона усіляко приховувалася Москвою, мовляв, масового голоду немає, є лише «продовольчі труднощі», а раз так, то нічого й фіксувати у встановленому порядку.

Подібна ситуація типова й для Дніпропетровщини, де через відсутність відповідних статистичних даних по окремих районах дослідникам так і не вдалося у повному обсязі встановити загальний трагічний «ужинок» від Голодомору, а тим паче поіменно назвати усіх його жертв, навіть при підготовці фундаментального обласного тому в рамках «Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні» (2008). У його мартиролог увійшло всього 65 332 особи. Разом із тим, за нашими підрахунками, зробленими на основі провідних методик, зокрема, з урахуванням коефіцієнту смертності населення за 1932-1933 рр., загальні втрати населення області від голоду та супроводжуючих його хвороб можуть сягати 659-833 тис. осіб.

Такими невимовно гіркими виявились «ягідки», зрощені тоді на благодатній українській дніпропетровській землі кремлівською клікою та її місцевими посіпаками задля продовження практики викорінення українського духу й насадження в нашому суспільстві атмосфери тотальної «проросійськості», беззастережної покірності, страху, якоїсь меншовартості українців, їх нібито нездатності до створення власної нації та повноцінної держави. В їхній хворобливій уяві Україна завжди має послідовно і жорстко слідувати у фарватері курсу та дій Москви, бо ми, мовляв, «один народ». Нинішня абсолютно абсурдна за своїм задумом та цілями варварська війна Росії проти України є більш ніж красномовним підтвердженням сказаного. Безумовно, це нове суворе випробування для українського народу, наша, так би мовити, чергова національна Голгофа, але, переконаний, ми її неодмінно здолаємо, а ворога переможемо.

Професор кафедри східноєвропейської історії
Валентин Іваненко