#Українська історична контрпропаганда

Міф росіян №10. «Малороси» не відзначалися підприємницьким хистом

Історична свідомість громадян України повинна бути не викривленою, адекватною, спиратися не на історичні міфи, а на історичну правду. Це, зокрема, стосується місця та ролі підприємців, робітників та селян українського походження у здійсненні промислової модернізації Російської імперії в пореформену добу. Отже, історична правда свідчить, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у результаті форсованої індустріалізації українські етнічні терени, які значною мірою перебували у складі Російської імперії, перетворилися на економічно потужний регіон, який за своїм промисловим розвитком посів провідне місце в цілому ряді галузей економіки країни. Адже в історично короткий час тут виникли металургійна, кам’яновугільна та залізорудна промисловість, сільськогосподарське та транспортне машинобудування. Більше того, за деякими показниками, господарчий розвиток Наддніпрянської України в цей час випереджав економічне зростання центральних російських губерній. Зокрема питома вага українських земель у загальноросійському виробництві руди наприкінці ХІХ ст. становила – 48,9 %, чавуну – більше 50 %, вугілля – 68 %, рейок – 60–70 %, сільськогосподарських машин – 61%.

При цьому локомотивом модернізаційних проєктів пореформеної доби виступав Південь України. У зв’язку з цим зазначимо, що російська імперська влада завжди прагнула до того, щоб цей регіон сприймався як історична частина Російської держави, як частина етнічної Росії. Але заселення цих теренів почалося ще до того, як тут утвердився російський імперський режим. Тож це була арена перемішування різних етнічних спільнот, а водночас і терени формування українського козацтва.

Зрештою різноманітні історичні джерела переконують, що в успіхах тогочасної модернізації, в розвитку промисловості південноукраїнських губерній Російської імперії вагому роль відіграли етнічні українці, зокрема місцеві підприємці. Хоча російська історична література імперського періоду, згадуючи про участь у бізнесових практиках на Півдні імперії етнічних росіян та представників іноземного капіталу, завжди наголошувала, що «малороси» не відзначалися підприємницьким хистом. Так, з цього приводу представники Генерального штабу Російської імперії ще в 60-х рр. ХІХ ст. з певною іронією та зверхністю підкреслювали у своїх дописах, що «гроші набувають значення для українця тільки зрідка, коли йому необхідно щось купити», що селянин-українець «бажає тільки мати «ставок, млинок та вишневенький садок» (Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. [Т.24] : Херсонская губерния: в 2 ч./сост. А. Шмидт. Санкт-Петербург: Воен. тип., 1863. Ч.1. С. 489).

Насправді ж є всі підстави вести мову про достатньо широку участь осіб української національності у підприємництві, у формуванні та розвитку тогочасного ринкового господарства. Зокрема, без сумніву, вагомою була роль етнічних українців в індустріальній розбудові Донбасу. Так, уже в перше пореформене десятиліття господарями шахт у Донецькому Басейні стають українські поміщики А. Милорадович, В. Рутченко, І. Голуб, О. Булацель. А в 1897 р. частка українців серед великих шахтовласників Донбасу становила 12 %. Серед останніх можна згадати фірми О. Зарудного (видобуток вугілля на його руднику складав 589 тис. пуд. на рік), Панасенка (441 тис. пуд.) та І. Древицького (366 тис. пуд.). Водночас особлива роль тут належала харківському купцю 1-ї гільдії, етнічному українцю О. Алчевському. Адже ним у 1879 р. у Донецькому Басейні було засновано Олексіївське гірничопромислове товариство із статутним капіталом 2 млн крб. Крім того, в 1895 р. О. Алчевський став засновником Донецько-Юріївського акціонерного металургійного товариства, а в 1897 р. взяв участь в утворенні в Маріуполі металургійного підприємства «Російський Провіданс».

Ще більш значущою була питома вага українських вуглепромисловців серед селянства. Позаяк селянські артілі, які проводили розробку Железнянського, Щербинівського та інших родовищ Донбасу, складалися переважно саме з етнічних українців. Це підтверджують і дані Катеринославського губернського земства 1909 р., де зазначалося, що 93 % корінного селянського населення Бахмутського повіту «складали малороси» (О состоянии земской медицины по Бахмутскому уезду с 1903-1908 год//Труды Х-го губернского съезда земских врачей Екатеринославской губернии. 1910. С. 250). Зрештою в Бахмутському повіті Катеринославщини наприкінці ХІХ ст. діяло 90 дрібних селянських шахт, а в Слов’яносербському повіті кількість кустарів-селян, що вдавалися до видобутку вугілля, «сягала біля півтисячі осіб». На Криворіжжі розробкою залізної руди наприкінці ХІХ ст. займалися місцеві землевласники українці Галковська та Харченко.

У свою чергу питома вага українців серед власників парових суден у торговельному флоті Азово-Чорноморського басейну в 1910 р. сягала 14-15 %, а серед дрібних господарів вітрильників, переважно тих же селян – більше як 30 %. При цьому деяким із цих судновласників був притаманний певний рівень національної самосвідомості. Не випадково пароплав купця І. Коваленка носив ім’я «Шевченко», а транспортне судно дворянина А. Педашенка називалося «Тарас Бульба».

Таким чином, етнічними українцями, представниками промислової буржуазії регіону, а також місцевими селянами та робітниками в модерний період було зроблено свій внесок в індустріальну розбудову південноукраїнських губерній. Водночас тогочасний розвиток приватного підприємництва засвідчив вихід українського суспільства на новий, більш високий ступінь соціальної організації. Отже, російський історичний міф про те, що «малороси» не відзначалися підприємницьким хистом», не відповідає дійсності.

Історичний факультет