#Українська історична контрпропаганда

Кремлівський режим останнім часом ніяк не може визначитися із ступенем спорідненості росіян та українців: то ми «братські народи», то «один народ». Утім, яке б генеалогічне древо не пропонувалося, незмінною залишається одна важлива деталь: росіяни щиро продовжують вважати українців своїми «молодшими» братами. І намагаються й нас змусити повірити в цю маячню. Логіка цього історичного міфу росіян доволі примітивна і виводиться з іншого міфу – про «єдиний давньоруський народ». Мовляв монгольське нашестя ХІІІ ст. розкидало частини єдиного народу по різних державах. Але з часом мудрі й далекоглядні московські князі приспали пильність ординців, набралися сил і скинули ярмо татар, почавши об’єднувати навколо Москви колишні землі Київської Русі (концепція т. зв. збирання руських земель). З часом удільне Московське князівство стало великим, потім царством і, нарешті, Російською імперією. Протягом ХVІІ−ХVІІІ ст. майже всі давньоруські території опинилися у складі імперії Романових, що і дало імперському офіціозу підставу саме Московію=Росію назвати політичною і культурною спадкоємицею Давньої Русі. Звісно, тодішніх росіян, українців і білорусів споріднювала належність до слов’янства і православ’я, на основі чого і була сконструйована імперська ідея про три субетнічні гілки єдиного руського народу у вигляді великоросів (росіян), малоросів (українців) та білорусів. У цій тріаді чільне місце завжди відводилося росіянам як політичним спадкоємцям Київської Русі, носіям державності, титульному народу, захиснику православ’я тощо. Очевидні відмінності у мові, ментальності, побутових традиціях тощо пояснювалося, як завжди буває в Росії, просто, мовляв, білоруси та малоруси трішки зіпсовані роками перебування під чужим (польським, литовським) впливом (звісно, набагато довші впливи Золотої Орди на саму Московію при цьому не помічалися або ігнорувалися). Варто звернути увагу, що, незважаючи на декларовану рівність росіян та українців, перші вперто і по-дурному намагаються розтлумачити значення терміна «Україна» як «окраїна» − окраїна, звісно Великої (в усіх значення цього слова) Русі, Росії. Мала ж Росія, Малоросія, − це як маленький, незначний придаток Великої. Отож, росіяни – великі у всьому, а малороси великими здатні стати лише за умови повного та усвідомленого зросійщення. Стали ж великими, мовляв, М. Гоголь та С. Бондарчук, М. Зощенко та П. Чайковський, М. Остроградський та К. Лучко тощо.

Отже, російський народ − «старший брат» українського? Спростуємо цей порослий мохом міф історичними фактами:

1. Україна разом із Польщею є батьківщиною слов’ян. Саме тут розпочинався етногенез слов’янської етномовної спільноти. Таким чином, майбутня Україна стала справжньою метрополією слов’янської колонізації, в т. ч. Верхнього Подніпров’я та Волзько-Окського міжріччя, тобто територій сучасної РФ, у VІІ−ХІІІ ст.

2. Руська земля (у початковому значенні) виникла виключно у Середньому Подніпров’ї, що підтверджується абсолютно всіма давньоруськими літописами доби Київської Русі. Лише після монгольської навали назва «Русь» (не як етнонім, а як політичний термін) поширилися на всі провінції колишньої Київської держави.

3. Об’єктивні філологи, в т. ч. російські (О. Шахматов), в цілому визнавали, що українська мова своїм корінням мала т. зв. південне наріччя Русі, тобто мови Середнього Подніпров’я, яке власне і було Руською землею. Отже, лінгвістичною основою «Повісті врем’яних літ», грамот руських князів, графіті собору Св. Софії була тодішня руська мова, якою і розмовляли в ХІ−ХІІІ ст. в Києва, Чернігові, Переяславі і яка з часом розвинулася в українську (що спростовує, до речі, ще один міф росіян – про те, що сучасна українська мова була розроблена генеральним штабом Австро-Угорщини в ХІХ ст.).

4. Київ, як столиця Русі, у 988 р. прийняв хрещення і поширив християнство у своїх північних провінціях. Отож, народжений під час теперішньої війни мем «Київ Москву хрестив, Київ її і відспіває» має ясне історичне підґрунтя. Від часу формування християнської церкви в Русі її очолював митрополит Київський. В історії православ’я такого не було, щоб патріарх Константинополя ставав патріархом, скажімо, Афін, а патріарх Єрусалима перейменовувався у патріарха Багдаду. Патріарх Московський, напевно, має право на існування, але не має права, відповідно до канонів православ’я, претендувати на керування материнською церквою.

5. Саме жителі України після ХІІІ ст. продовжили соціальні, культурно-релігійні, економічні, навіть політичні традиції Київської Русі, адже надто довге перебування Залісся/Московії у складі Золотої Орди кардинально змінило ментально-культурний код і соціально-політичну матрицю того слов’янського населення, яке московські князі, як правило, примусом об’єднували навколо себе. Якщо Московія успадкувала у Золотої Орди деспотію як соціально-політичну модель (див. «Домострой»), то русини-українці цілковито зберегли громадський лад, який настільки очевидно проявився в часах Козаччини. Ця різниця проявляється і в наші дні, адже переживаємо явну алюзію: нащадки Орди (в поганому значенні цього терміна), поганці знову, як колись, мучать Руську землю, стародавні Київ, Чернігів, Вишгород, Васильків, Овруч, Коростень, козацькі Харків, Суми, Охтирку, Ніжин, землі Запорізької Січі.

6. Різниця між населенням Московії та Руси-України була очевидною для сучасників, коли у ХVІІ ст. Москва висунула претензії на Українське Подніпров’я. У Москві були навіть драгомани, які перекладали з української мови на московську, − настільки ці мови відрізнялися. Певне зближення мов, що Москва завжди трактувала як їхню спорідненість, у дійсності стало сумним результатом цілеспрямованого зросійщення імперією української мови.

7. Прилучення напівдикої Московії до культурної родини європейських народів почалося із ХVІІ ст. завдяки викладачам та випускникам Києво-Могилянської академії, які ознайомили московську еліту з азами філософії та риторики, граматики і музики, літератури і педагогіки. З часом, завдяки своїм нечуваним багатствам, російські деспоти почали переманювати на свою службу європейських фахівців різного профілю, і культурницька місія України була віддана в Московії забуттю. Сама ж Україна протягом ХVІІІ−ХХ ст. старанно перетворювалася на пересічну малоросійську провінцію «Великоросії».

Перераховувати факти, які спростовують міф про «росіянина – старшого брата», можна довго. Але й уже зазначене повною мірою доводить, що історично не Україна є окраїною Росії, а Росія є чимось віддалено похідним від України-Руси. Можна було б сказати щось про «Ивана не помнящего родства», але українці тепер навряд чи визнають людожера своїм родичем.

Завідувач кафедри всесвітньої історії
Дмитро Архірейський