#Українська історична контрпропаганда

У кращих традиціях російської імперськості та великодержавного шовінізму сучасні «цивілізатори» Російської Федерації, розв’язавши криваву війну в Україні з чітко вираженими прикметами системних військових злочинів, геноциду і варварства, безсоромно прагнуть прикрити свої диявольські діяння черговими розмовами про свою «культурно-цивілізаційну» місію, суть якої – «допомога» українському народу у встановленні «правильного» політичного режиму, вибору «правильних» союзників і партнерів тощо.

Подібне ставлення до України з боку Московії/Росії не є оригінальним. Згадаємо 2 листопада 1708 р., коли після переходу гетьмана Івана Мазепи на бік шведського короля Карла ХІІ столиця Гетьманської України Батурин була захоплена російськими військами, які безжально зруйнували місто і фізично знищили його мешканців. Цар Петро І навіть наказав перенести столицю в інше місто – Глухів (див.: ЕІУ. Т. 1. К., 2003, с. 202).

У другій половині ХVІІІ ст. Катерина ІІ, не дивлячись на свою риторику освіченого абсолютизму, ввела на значній частині українських земель кріпосне право, тим самим відкинувши українців далеко назад у цивілізаційному вимірі. За часів Олександра ІІ-«визволителя», 18 липня 1863 р. було введено в дію сумнозвісний припис міністра внутрішніх справ Росії П. Валуєва з пропозицією призупинити випуск книг релігійного змісту, учбових та для народного читання української мовою. Апофеозом цієї дискримінаційної політики, небаченої в тодішній Європі, став Емський указ 1876 р., який забороняв український друк, у тому числі оригінальних та перекладних творів, навіть текстів до музичних нот, завезення українських книжок та брошур, надрукованих за кордоном, навіть постановку українських вистав, організацію концертів українських пісень, поезій тощо (див.: ЕІУ. Т. 3. Київ, 2005, c. 37).

Цю політику продовжили наступні російські імператори – Олександр ІІІ та Микола ІІ. Так, за даними історика В. Г. Сарбея, в 1892 р. «у цілях чисто державних» цензорам спеціальним наказом вказали на неприпустимість схвалення до друку українського перекладу будь-якого російського твору. У 1894 р. царський режим повторно заборонив імпорт українських книжок. У 1895 р. дійшло до того, що були заборонені до друку українські дитячі читанки незалежно від їхнього змісту. Царська цензура навіть замінила назву «Україна» на «Малоросія» (Національне відродження України. Київ, 1999, с. 190).

Лише під час Першої російської революції 1905–1907 рр. було скасовано Емський указ 1876 р. Сьогодні російські «цивілізатори» хочуть забрати право нашого народу не тільки на освіту та культуру, а й на саме життя. Але героїчний спротив Збройних Сил України, самовіддана боротьба всього українського народу поховають ці плани агресорів. Нашим ворогам було б добре знати, що ще в 1859 р. видатний російський демократ і соціаліст Олександр Герцен на сторінках «Колокола» запропонував визнати Україну «вільною і незалежною країною».

Декан історичного факультету
Сергій Світленко