Кадирівці, чеченці й Україна

Військові зведення останніх днів повні даними про т. зв. кадирівців, які діють у складі окупаційних російських військ в Україні. Окремі їхні підрозділи помічені на Північній Київщині та на теренах Запоріжжя. У селищі Бородянка вони захопили психоневрологічний інтернат з пацієнтами, на дорозі між селами Єгорівка та Новоселівка розстріляли з танкового кулемету автівку з листоношами Укрпошти, а потім переїхали її танком.

Кадирівці – це особисте військо т. зв. Голови Чеченської Республіки у складі РФ Р. Кадирова. Ми знаємо, як Кремль полюбляє створювати «народні республіки», але Кадиров керує фактично якимось султанатом. Характерними ознаками його деспотії східного типу є культ родини Кадирових, васально-ієрархічні відносини, повне безправ’я підкореного чеченського народу, жорстокі репресії стосовно представників збройної опозиції (борців за незалежність Чеченської Республіки Ічкерія), членів їх родин, прихильників свободи слова тощо. Народ цього султанату є лише матеріальним ресурсом, а не носієм влади. Кадиров, який під час Другої чеченської війни (1999−2009) перейшов слідом за батьком на бік Кремля, отримавши за це абсолютну владу в регіоні, неодноразово публічно заявляв про свою цілковиту відданість російському узурпатору Путіну.

Його головною опорою є підрозділи МВС Чеченської Республіки, які, всупереч федеральним законам Росії, підпорядковуються безпосередньо чеченському деспоту. Ці підрозділи і є його особистою гвардією. Ось чому особовий склад цих формувань абсолютно доречно називати кадирівцями. За своєю національною приналежністю кадирівці є переважно чеченцями, але в жодному разі вони не представляють увесь чеченський народ. Рятуючись від кривавих репресій кадирівців і кремлівських силовиків, тисячі прихильників незалежної Ічкерії виїхали в еміграцію, звідки продовжують свою нелегку боротьбу. Про те, що вона продовжується, свідчать факти численних вбивств і замахів на життя волелюбних чеченців у різних країнах світу (З. Яндарбієв, М. Умаров, А. Осмаєв, А. Окаєва, З. Ханґошвілі, Т. Абдурахманов та ін.), скоєних на замовлення Кадирова та Путіна. З 2014 р. десятки, якщо не сотні, чеченців у зоні АТО/ООС воюють за свободу України та Ічкерії у складі добровольчих батальйонів імені Шейха Мансура та Джохара Дудаєва.

Так, кадирівці, як посібники Кремля, активно залучалися до бойових дій під час Другої чеченської війни і подальших акцій з придушення партизанського руху ічкерійців. Саме це дає їм підставу говорити про свою непереможність, високий рівень бойової підготовки. Але ж факти свідчать про те, що кадирівці не є регулярною армією, їхні підрозділи створювалися для поліцейсько-каральних операцій проти нечисленних партизан і залякування цивільного населення. В умовах теперішньої війни їхні підрозділи здатні виконувати функції хіба що загороджувальних загонів, готових розстрілювати у спину деморалізованих строковиків російської армії. Проти вмотивованих і професійних захисників України кадирівці мають мізерні шанси.

Крім того, українці зберігають історичну пам’ять про свої перемоги над непроханими гостями з Північного Кавказу у минулому. Під час Української революції 1917−1921 рр. у складі білогвардійських формувань, які намагалися повернути незалежну України до складу «єдиної і неподільної» Російської імперії, були й різноманітні частини, укомплектовані обдуреними кавказькими горцями. Восени 1919 р., зокрема, під командою генерала Я. Слащова, котрий у Наддніпров’ї протистояв махновським формуванням, перебувала 1-а Туземна дивізія, яка налічувала кілька тисяч вершників із досвідом Першої світової війни. Кістяк цього формування складали саме чеченці. Туземну дивізію Слащов планував використати для оборони Катеринослава, для чого розмістив її у передмісті губернського міста, селі Лоцманська Кам’янка. Чеченці мали вдарити у фланг наступаючим зі степу повстанцям на чолі із самим Н. Махном. Але у ніч на 11 листопада махновська кінна розвідка виявила ворожих кавалеристів, які шикувалися в селі у похідну колону. Чеченців негайно обстріляли з ручних кулеметів і повністю деморалізували. Махновській кінноті, яка прибула на постріли, залишилося лише зігнати розгублених ворогів з очерету та роззброїти. У полон потрапило до 85 % особового складу Туземної дивізії (Белаш А. В., Белаш В. Ф. Дороги Нестора Махно. С. 336−338). Як наслідок, українські повстанці повернули Катеринослав і продовжили боротьбу з білими.

Важливо звернути увагу на те, як махновці вчинили з полоненими чеченцями. Офіцерів, як класових ворогів, звісно розстріляли. Перед нижчими чинами виступили кращі оратори повстанців, які пояснили, хто такі махновці, за що вони воюють, чому чеченцям не варто гинути в Україні за чужі інтереси. З полонених взяли обіцянку ніколи не здіймати зброю на українців і відпустили, переправивши на лівий берег Дніпра. Як не намагалися білі генерали вмовити чеченців продовжити воювати, ті категорично відмовились, роздобули ешелони і повернулися на Кавказ.

Цей історичний факт з усією очевидністю свідчить, що українцям все одно, хто непроханим приходить до України зі зброєю в руках – жалю не буде, хоча українці і тоді знали, що таке милосердя. Чеченцям варто пам’ятати, що не слід обслуговувати імперські інтереси Росії, допомагаючи їй поневолювати інші народи у той час, як поневоленою є сама Чечня. Українці і чеченці, представники інших народів мають ставати пліч-о-пліч у боротьбі за свої свободу, честь і гідність проти російського імперіалізму та його посіпак – кадирівців, вагнерівців та іншої нечисті.

Завідувач кафедри всесвітньої історії
Дмитро Архірейський