#Українська історична контрпропаганда

Евфемізм «спеціальна військова операція», яким кремлівська хунта намагається замаскувати сутність теперішньої російсько-української війни – імперсько-загарбницької для росіян і національно-визвольної й вітчизняної для українців, є органічним складником пропагандистського прикриття цієї «операції». Ця війна де-факто розпочалася в 2014 р. і зараз набула вирішального характеру. Йдеться навіть не про перемогу чи поразку. Йдеться про те, що переможена держава буде знищена чи переформатована. Ось чому російський імперіалізм кидає на чашу терезів абсолютно всі можливі ресурси, особливо тепер, коли зрозумів, наскільки його плани зазнають невдачі. Серед цих ресурсів інформаційно-пропагандистський набуває буквально вирішального значення. Адже окупанти вважають, що опір України буде зламаний, якщо українцям жорстко нав’язати російський історичний наратив, основним імперативом якого є твердження про «визвольну» місію росіян, котрі нібито вчергове надають українському народові «братську» допомогу.

Кремлівська історична міфологія до країв повна такими наративами: Москва українців то від поляків звільняла, то від німців, то від «буржуазних націоналістів» тощо. Подібні міфи використовуються не лише стосовно українців. Кого тільки росіяни не звільняли: фактично йдеться про всі народи Євразії, які в той чи інший історичний час потрапили в тінь Російської імперії чи Радянського Союзу. І всі, звісно, мають бути вдячними «визволителям», що означає повну чи часткову втрату свого суверенітету на користь останніх.

Коли ж росіяни почали серйозно вважати себе визволителями, експлуатуючи такий образ у своїй внутрішній і зовнішній політиці? «Визволення» українців від поляків певний час московська ідеологія тлумачила як «збирання руських земель». Експропріація Козацької України в ХVІІ ст., власне, заклало підвалини для створення Російської імперії. Привласнення польських і балтійських земель у ХVІІІ ст., північнокавказьких і середньоазіатських − у ХІХ ст. ще не відбувалося під прапором визволення, хоча Санкт-Петербург, за прикладом європейських колоніальних імперій, і почав виряджатися в тогу цивілізатора та культурного місіонера на приєднаних землях «диких аборигенів». Схоже, що початком формування концепції «Росія-визволителька» стало присвоєння епітету Визволитель імператору Алєксандру ІІ (1855−1881), причому самі росіяни не могли напевно визначитися, чи це було пов’язано з відміною в державі кріпацтва (1861), або ж із Російсько-турецькою війною 1877−1878 рр. Перемога у цій війні стала реваншом Російської імперії за програш у війні Кримській (1853−1856). Як завжди, вона приросла територіями не з «корінним» російським населенням: Південною Бессарабією й Карською та Батумською областями. Але увагу слід звернути на ідеологічне забезпечення Росією цієї війни: скориставшись піднесенням національно-визвольного руху пригнічених османами балканських народів, переважна більшість яких були слов’янськими та православними, Росія оголосила себе їх захисницею. Такий статус, на думку росіян, давав їм право розв’язувати війни і втручатися в чужі справи.

Саме такий надуманий механізм, що фактично собою замінив міжнародне право, – оголосити частину певної держави під своїм захистом, а потім вступити з цією державою у війну з «визвольною» місією – буде прийнято на озброєння радянськими диктаторами, які релігійні мотиви «визволення» замінили на інтернаціональні, в дусі ідеології марксизму. За цією схемою московські більшовики діяли в період революції 1917−1921 рр. Суверенні уряди національних державних утворень вони принципово не визнавали, натомість призначаючи маріонеткові уряди місцевих комуністів. Як тільки десь проголошувались промосковські «народні республіки», туди моментально направлялась російська Червона армія з метою «визволення» місцевих трудящих від влади «буржуазних націоналістів». Так було в країнах Балтії, Україні, Польщі, країнах Закавказзя, Середній Азії… Цю концепцію в ході Другої світової війни успішно реалізовував тиран Сталін, «визволивши» народи всієї Східної Європи і загнавши їх примусом до т. зв. соціалістичного табору без права виходу з нього. У подальшому Москва «визволяла» численні африканські та азіатські народи, результатом чого став букет кривавих деспотій (Північна Корея, В’єтнам, Кампучія тощо). Чим географічно ближчою до СРСР була «визволена» країна, тим більш залежною від Москви вона ставала. Як бачимо, путінський режим є повноцінним спадкоємцем такої «визвольної» політики, а його керівник – лише старанний учень попередніх російських деспотів і диктаторів. По суті вислів «Росія-визволителька» є справжнім оксюмороном. Росія історично була окупантом і загарбником. На жаль, і залишається такою.

Завідувач кафедри всесвітньої історії,
доктор історичних наук
Дмитро Архірейський