#Українська історична контрпропаганда

Міф росіян №5. Про подаровану незалежність України

Пропагандисти путінської Росії неодноразово стверджували, що 1991 р. в Україні було безкровно проголошено незалежність, що українці не вибороли своєї державності. Саме ця теза лежить в основі путінської брехні, що Україна є фейковою державою. Облуда кривавого диктатора сучасності побудована на замовчуванні/невизнанні невпинної боротьби українців за українську державність протягом XX ст. Бо саме цю боротьбу за національну державу українців в його системі цінностей визначено як фашистську/нацистську. Саме тому в його доктрині українських націоналістів дорівняно до фашистів та націонал-соціалістів. Заради ясності варто зауважити, що з термінологією на означення своїх ворогів у керівництва та мовлячих голів сучасної Російської імперії геть кепсько. Бо оголошуючи «денацифікацію» України, тобто нищення української нації, кремлівський режим відверто визнав необхідність геноциду українців. «За порєбріком» навіть не дають собі звіту, що таке завдання і є справжній нацизм. Верховний головнокомандувач Російської Федерації сьогодні проголосив кривавий похід проти українців, звинувачуючи їх в націоналізмі, спотворюючи його сутність та ціль.

Його злякало виконання українськими дітьми повстанської пісні «Батько наш – Бандера, Україна – мати!», в якій українська матуся тужить за сином, який героїчно загинув під час відсічі агресії московських зайд на українській (не російській!) землі, й утвердило його на думці, буцімто в сучасній Україні владу захопили такі собі неофашисти-націоналісти. Захланність путінського режиму оформлено в яскраву обгортку агресивного «захисту» народів від націоналістичних «карателів», що нібито над ними збиткуються. А тому московські зайди мусять виконати «гуманітарну» місію взяття під свою опіку неабияк «замордовану українськими фашистами» частину населення, яке в XXI ст., окрім російської, не бажають знати й визнавати жодної іншої мови. При цьому кремлівський фюрер не згадує, що в РФ мешкають представники понад 200 етнічних спільнот (здебільшого неслов’янських), але при цьому обов’язковою/офіційною мовою для 85,7 % громадян є російська (за переписом населення 2010 р. в РФ).

Путінське російське керівництво й московська пропаганда свідомо спотворюють поняття «геноциду», пов’язуючи його з начебто переслідуванням громадян України за мовною ознакою. Проте ці ідеологічні штампи були виготовлено ще в часи сталінського режиму, який насправді не цурався співпрацювати як у воєнно-політичному (спільна окупація Польщі у вересні 1939 р.), так і в економічному (постачання гітлерівській Німеччині сировини, пального, металів, сільськогосподарської продукції на суму майже 556 млн крб., що становило 40 % експорту СРСР в 1940 р.) просторах. Але пам’ять про цей ганебний період сталінської колаборації з Третім Рейхом слід було випалити зі свідомості радянських людей по завершенні Другої світової війни. І тут дуже зручним об’єктом сталінської пропаганди став збройний опір УПА реокупації території України комуністичним режимом та ідеологія ОУН, що полягала у відновленні української державності, яку той самий режим збройною окупацією знищив протягом 1918–1921 рр. Для придушення ж антибільшовицького опору комуністичний режим цілеспрямовано застосував до українців політику терору голодом 1921–1923 рр., 1932–1933 рр., 1946–1947 рр. Хіба ці жертви не є плата за українську незалежність?

Ліквідація більшовиками УНР та означення території України як квазідержави УСРР (1919–1937), згодом перейменованої на УРСР (1937–1991), не означало знищення прагнення українців до відновлення справжньої демократичної соборної самостійної держави Україна. По-перше, на українських теренах протягом 1918–1923 рр. локально діяв партизанський рух на чолі з отаманами, що являло собою військово-політичну владу на неконтрольованих більшовиками територіях. По-друге, так само в Україні за Збручем 1920 р. було створено Українську Військову Організацію на чолі з полковником Січових Стрільців Євгеном Коновальцем, що мала на меті продовжувати збройну боротьбу за українську державність. Проте невдовзі стала зрозумілою неможливість збройної боротьби. Тому на заміну УВО було створено революційно-політичну організацію на засадах націоналістичної ідеології – Організацію Українських Націоналістів. Націоналізм – це ідеологія і напрям політики, що проголошує націю єднальною основою державотворення. Звідси й гасло «Україна – понад усе!». Тим самим українці як нація стверджують, що саме вони є повноправним джерелом політичної влади у своїй Батьківщині. При цьому поняття «українці» є результат самоідентифікації представників різних етнічних спільнот в Україні саме як державно-політична цілісність.

Український націоналізм ставив своїм завданням протистояти імперіям, які розподілили між собою українців, попираючи їхні етнічні та громадянські права. Вагомим кроком, що засвідчив основну мету українських націоналістів, стало проголошення 30 червня 1941 р. Акту відновлення Української Держави і створення українського національного уряду (Українське державне правління) на чолі з Ярославом Стецьком. Попри декларацію в цьому Акті про співпрацю з гітлерівською Німеччиною в боротьбі проти московської окупації, нацистський режим не бачив місця для суверенної України на геополітичній мапі Європи. Тому за кілька днів (4 липня 1941 р.) влада Третього Рейху скасувала проголошений українцями Акт, а лідерів українських націоналістів Степана Бандеру та Ярослава Стецька за відмову у відкликанні Акту доправили до концентраційного табору Заксенгаузен, де вони перебували до 1944 р. Нацисти повсюди переслідували й страчували українських націоналістів. Так, протягом 1941–1943 рр. було розстріляно 621 оунівця в Бабиному Яру в м. Київ. Для боротьби проти окупантів українських теренів українські націоналісти 1943 р. сформували об’єднану військову структуру – Українську Повстанчу Армію, яка спочатку ефективно чинила опір військам нацистської Німеччини та їх сателітам, а згодом комуністичному режимові (до 1960 р.).

Збройний опір українців комуністичний режим зміг придушити. Але не зміг придушити прагнення українців до основної мети – відновлення незалежної української держави. Вони продовжили опір комуністичному режимові доступними беззбройними засобами. Так виник рух шістдесятників – рух української національної інтелігенції, опозиційний до совєтського тоталітарного державного режиму. Шістдесятники влаштовували різноманітні культурницькі заходи на захист національної мови та культури. Прикметно, що комуністичний режим від 1963 р. звинувачував шістдесятників у націоналізмі. Це дало підстави небайдужому українству оцінювати комуністичний режим як колоніальний для українців й гуртуватися вже в політичну опозицію до нього – дисидентство. Протягом 1960–1980-х рр. дисидентство в Україні мало щонайменше чотири течії: національно-визвольний рух, рух національних спільнот (киримли, євреї) за повернення на історичну Батьківщину, рух за свободу совісті та рух за соціально-економічні права.

В умовах моноідеології комуністичний режим розглядав діяльність дисидентів як кримінальний і репресивними засобами намагався ізолювати їх від суспільства. Проте історичні реалії насправді не зміцнювали, а розхитували внутрішньо-політичну ситуацію в совєтській державі, яка і по завершенні Другої світової війни демонструвала імперіалістичну сутність й загрузла в десятилітній війні в Афганістані. Комуністичний режим СРСР на початок 1980-х рр. разюче відставав в економічному розвитку від країн західної демократії. Проголошення політики «перебудови» не врятувало колоса на глиняних ногах від економічного краху, який потягнув за собою й суспільно-політичну кризу. Український національний рух дедалі відвертіше набував прихильність громадян совєтської України. А коли в серпні 1991 р. в комуністичному керівництві трапився черговий внутріпартійний заколот, українська громадськість за допомогою власних народних обранців зробила рішучий крок до проголошення Незалежності України.

Тож здобуття державної незалежності українцями стало результатом їх невпинної боротьби в різних формах і зі свідомими самопожертвами впродовж майже всього XX ст. А фактом сформованості української нації є нинішня згуртованість громадян України різних етносів у боротьбі проти окупаційних військ сучасної Російської імперії. Бо ж співаємо: «Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону, в ріднім краю панувати не дамо нікому».

Професор Юрій Святець