Вступна лекція «35-річчя відновлення Незалежності»

«Не потоком шумних і галасливих фраз,

а тихою й невтомною працею любіть Україну»

А. Шептицький

У 2026 році Україна відзначила 35-річчя відновлення Незалежності. Варто говорити саме про відновлення, а не виключно проголошення, не нехтуючи державотворчим досвідом українців першої половини ХХ ст. Здобутки Української Народної Республіки, Української Держави, Західноукраїнської Народної Республіки продемонстрували здатність і спроможність національного державотворення. Сучасна Україна є спадкоємницею державно-національних традицій, сформованих Українською революцією 1917–1921 років. Ідеї українських національних провідників, які формувалися у вирі тих подій, важливі для нас і сьогодні. Постаті, які стали знаменом української боротьби першої половини ХХ ст., надихають і сьогодні. Пам’ять про них потрібна, що засвідчено створенням Українського національного пантеону.

Вступаючи у новий навчальний 2026-2027 рік, вступаючи у черговий етап російсько-української війни, варто поговорити про «незалежнісь» у різних її сенсах.

21 серпня 2025 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про засади державної політики пам’яті Українського народу», в першому розділі статті першої якого зафіксовано назву сучасної війни з росією – Війна за Незалежність України. Фіксація назви є важливою з різних причин:

- єдиний термін на позначення війни виступає об’єднуючим фактором довкола питання пам’яті учасників, жертв та подій війни;

- термін закріплює дату початку військової збройної агресії РФ проти України – 19 лютого 2014 року, що є важливим з огляду на сприйняття історії війни в суспільстві;

- ця назва чітко показує, що обороняючись від російської агресії, Україна відстоює територіальну цілісність, суверенітет та недоторканість – складові державної незалежності.

Саме поняття для українського суспільства пройшло значну трансформацію у сприйнятті. Коли 24 серпня 1991 р. на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР було ухвалено Акт проголошення незалежності, звісно це викликало у суспільстві переважно піднесення і сподівання на нове, краще життя. Та 1990-ті роки з об’єктивних причин, зумовлених зокрема попередньою стагнацією радянської економіки, стали непростим випробуванням для населення України. Через деякий час «оговталися» і прихильники «єдиної і неділимої» і щодо України почалася цілеспрямована кампанія нівеляції її здобутків і прагнень, її статусу. На російських телеканалах, у риториці багатьох лідерів суспільної думки нинішньої країни-агресора не вважали за ганьбу стосовно України використовувати термін «нєзалєжная». Від нібито проблем з вимовою утверджувалося зверхність та зневага до такого статусу. На жаль, незрідка таке ставлення демонструвала і частина українців.

Та все ж поступово відбувалося оздоровлення українського суспільства. Першим потужним показником такого процесу стала Помаранчева революція 2004 р. Кампанія протестів, мітингів та інших актів громадянської непокори, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, була спрямована проти масових фальсифікацій другого туру президентських виборів. Попри те, що не усіма здобутками цієї революції змогли скористатися здорові сили суспільства, все ж події 2004 р. продемонстрували важливість свідомої позиції кожного громадянина, важливість виборів як інструменту народовладдя і вибору свого шляху розвитку.

Зрозумів це і північний сусід України. У подальшому підривна діяльність всередині української держави, політичний та економічний шантаж, російська культурна інвазія стали більш спланованими і жорсткими. І коли Україна вчергове стала перед вибором – реалізовувати свій євроатлантичний вибір самостійно і незалежно чи знову повністю заплутатися в тенетах «братської любові» – українське суспільство продемонструвало свою зрілість. Це вже довелося відстоювати не лише мирними протестами, але і у серйозному протистоянні. Недарма ті криваві події, коли проти мирних протестувальників тодішня проросійська влада країни використала зброю, названо Революцією Гідності. Це була промовиста позиція українського народу, який відмовився повертатися у минуле – до «тюрми народів».

Та цього разу ворог вже не збирався відступати. Окупація Криму поклала початок російсько-українській війни, найскладнішу фазу якої – повномасштабну війну – ми всі нині і переживаємо. Переживаємо складно і трагічно: з втратами людей, домівок, територій. Але цей дуже складний іспит маємо пройти. Маємо усвідомити як суспільство важливість своєї національної, суверенної і незалежної держави; маємо усвідомити відповідальність кожного за її долю. Ця відповідальність починається з малого: з якісного виконання свої професійних обов’язків, з осмисленого навчання і зростання; з усвідомленого вибору політичних уподобань; з поваги до прав і свобод людей поряд. Тисячі жінок і чоловіків нашої країни взяли нас себе найвищу міру відповідальності за державу – боронити її ціною свого життя.

Серед тих, хто нині воює, серед тих, хто працює у військово-промисловому комплексі, серед тих, хто вже навічно залишився у нашій пам’яті, чимало випускників Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. Кожний факультет веде вже свою книгу Пам’яті. І все це нас зайвий раз зобов’язує напередодні навчального року ще раз подумати і поставити завдання для себе. Випускники кожного факультету, фахівці усіх спеціальностей потрібні сьогодні Україні. Тому ми очікуємо, що наші студенти не лише скористаються тим, що дасть їм університет у вигляді лекцій фахових викладачів, у вигляді можливостей до саморозвитку і міжнародної співпраці, але і докладуть власні зусилля, щоб взяти зі студентських років максимум користі. Ми чекаємо, що наші майбутні інженери продовжать традиції міста Дніпра у космічній галузі і будівництві літальних апаратів; що наші природничники знаходитимуть вирішення низки екологічних проблем; що наші психологи і реабілітологи допоможуть зробити суспільство максимально інклюзивним і комфортним для усіх; що наші правники та економісти докладуться до розбудови держави з високою правовою культурою населення і рівними умовами підприємництва; що наші гуманітарії зафіксують для прийдешніх поколінь історію війни за Незалежність, історію відродження української культури. У всіх попереду чимало роботи.

Війна ведеться на різних фронтах: військовому, дипломатичному, культурному та інформаційному. Останні два не менш важливі від попередніх і їх успіхи багато в чому залежать від нас. Університетська спільнота викладачів та студентського активу максимально докладається аби кожен студент отримав підтримку у своїй власній протидії війні. Лише освіта та саморозвиток сприяють тренуванню критичного і незалежного мислення. Відповідно, ми пропонуємо не лише навчання, але і обговорення різних суспільно-політичних та історичних питань, зустрічі з військовими, з лідерами суспільної думки, митцями. Ми підтримуємо участь у громадській активності і волонтерському русі. Ми організовуємо навчання з надання першої домедичної допомоги. Наша психологічна служба готова надати підтримку у складних життєвих обставинах.

Все це для того, аби судження наших студентів були незалежні, але обґрунтовані. Аби вони себе відчували впевнено у різних життєвих ситуаціях. Аби їх людська і громадянська стійкість допомагала державі вистояти. Але це рух і у зворотному напрямку. Лише незалежна, самостійна, суверенна, демократична Україна попри все буде основою для людської самореалізації кожного її громадянина, для розвитку та успіху регіональних спільнот.

Кандидатка історичних наук
завідувачка кафедри історії України
Ольга Посунько