Гончарівські читання в садибі-музеї Олеся Гончара

20 жовтня, коли навкруги буяє золота осінь, у садибі-музеї Олеся Гончара на околиці Дніпра ДНУ провів Гончарівські читання, присвячені 27-ій річниці надання садибі статусу пам’ятки історії. У цьому будинку з 1945 по 1947 роки жив і писав свої твори славетний український письменник, Герой України Олесь Гончар, який усе своє життя присвятив служінню народу, його духовності й культурі, залишивши нам у спадок заповіт: «Берегти собори душ своїх».

Дніпровський національний університет свято береже пам’ять про великого письменника, нашого земляка, випускника нашого університету, який названо його іменем.

На читання до музею завітало багато гостей: студенти, викладачі ДНУ, учителі, учні школи № 142, шанувальники творчості письменника. Для гостей провели екскурсію, вони з цікавістю переглядали фотоальбоми, родинні світлини та листи, газетні публікації різних років та твори письменника з дарчими написами.

Студенти факультету української й іноземної філології та мистецтвознавства ДНУ Артур Мартиросян, Дар’я Безвенюк, Лілія Лопатюк, Євгеній Ткаченко, Ганна Плаксіна, Рита Науменко, Анастасія Савченко читали поезії та уривки із щоденникових записів Олеся Гончара та поезії про письменника відомих поетів, зокрема, Віктора Коржа. Доцент кафедри образотворчого мистецтва і дизайну Олена Половна-Васильєва зі своїми студентами Євгенією Сипало, Поліною Петрушею, Єлизаветою Юрченко, Наталією Соколовою створили витинанки до творів Олеся Гончара.

Племінниця Олеся Гончара Віра Гаврилівна Сесь зворушливо читала нам фронтову поезію Майстра. Як завжди, вона поділилася незабутніми спогадами про «дядю Сашу», як по-родинному називала Олеся Гончара.

У 1992 році садибу взято під охорону держави як пам’ятку історії та внесено до переліку нерухомих пам’яток історії місцевого значення. Музей створила сестра письменника Олександра Терентіївна Сова, яка мешкала у цьому будинку. Вона зібрала і зберегла безцінний родинний архів – твори Олеся Гончара, його листи, листівки, фотоальбоми, особисті речі. Кожен відвідувач тут може безпосередньо доторкнутися до самобутньої творчості письменника й відкрити для себе її нові сторінки.

Пам’ять про ті часи, коли гостював у сестри, зігрівала й Олеся Гончара: «Найщасливішими для мене, думаю, були 50-ті – 60-ті роки. Щоліта живемо в Ломівці. Поруч – кохана дружина. Ростуть діти. На затишному споришевому подвір’ї – всі свої… Увечері сходяться у нас на подвір’ї й совівські, й всі добрі люди, ближня й дальня рідня, тоді клацає завзято доміно, або просто гомонимо допізна, слухаємо далекі співи по заводських наших селищах, зоряне ломівське небо…» [1, 218]. «О, які то були розкішні українські вечори! Навкруги все гарні незлобливі люди, рідня, заводчани, рибалки, мисливці, жартуни… І ми обоє ще молоді, праця дається, повно творчих задумів<…>Я – цілими тижнями в степах, серед сонця, повертаюся засмаглий, як скіф; тоді Валя сідає за друкарську машинку – праця іде, як пісня! За мною вже «Прапороносці», «Таврія», південні степові новели, широке визнання, читацька прихильність… А головні твори ще ж попереду!» [1, 219]. «Добра половина моїх творів (включаючи й «Тронку»), створювалася у Ломівці на моїй незабутній Клубній» (фрагмент з листа О. Гончара до С. Завгороднього).

Про рідну сестру Олесь Гончар тепло й щиро писав: «Зосталася сестра. Із своєю багатодітною сім’єю жила вона на околиці Дніпропетровська в заводському селищі. Звідти настійно кликала: «Приїжджай, хата тепла, хоч одігрієшся від окопів...», «…Ця хата й справді була теплою. І гріла вона не стільки плиткою, розжареною до червоності, скільки теплом людської щирості, турботи, доброти»; «Після війни, якби не Шура, я б не вижив…»

У його кабінеті й досі відчувається незрима присутність митця, Олесь Гончар тут живе на портретах, прикрашених вишитими рушниками, у книжках із його автографами, а на письмовому столі лежить недописаний аркуш із думками письменника.

Наталя Щербак,
куратор музею-садиби Олеся Гончара,
методист групи аналізу у сфері
гуманітарної освіти та виховання молоді
ДНУ ім. О. Гончара