Версія для друку

Імпресія крізь роки

Трудовий семестр у Комісарівці

У житті студентів українського відділення філологічного факультету ДДУ (група ЛУ-75-2) є пам’ятні й незабутні сторінки осіннього трудового семестру, який проходив у чудовому куточку Дніпропетровщини – селі Комісарівка П’ятихатського району в жовтні 1976 року, коли ми були другокурсниками. Ці «трудові семестри» стали вже традиційними, і філологів завжди очікували у колгоспі імені Котовського.

Пригадую, як нас зустрічали на пероні залізничного вокзалу міста П’ятихатки: звучала мідь оркестру, учні з яскравими айстрами, усміхнені й товариські, вишикувалися перед студентами. Нам подобалась переміна у навчальному семестрі. Село Комісарівка приваблювало розлогим віттям над ставом, чистими вулицями і широкими безмежними ланами. Ми готові були працювати. І не тільки… У наших педагогічних скарбничках було чимало пісень, гуморесок, поезій, танців, сценаріїв вистав, які ми успішно поставили на сцені Комісарівського клубу, де, до речі, й мешкали.

Поїздки до району усім студентським колективом, який складався із двох груп – мовників і літераторів, разом із викладачами кафедри української мови і кафедри української літератури, завжди були хвилюючими. Бо їхали туди не лише збирати щедрий урожай, а й змістовно проводити вільний час.

Одного разу довелося робити два концерти в день. Було це так. На студентський вогник у Комісарівський клуб, який ми жартівливо назвали «Готель “Дніпро-ДДУ”», прийшли місцеві мешканці послухати нас, познайомитися. У прикрашеній студентами залі лунала музика, панувала радісна атмосфера. Українські народні пісні у виконанні Тетяни Полив’яної, Таїсії Омелян, Людмили Блажко, вірші у виконанні Любові Кишко, Наталії Харченко, куратора Костя Семеновича Дуба, гуморески-мініатюри та інсценізації зі шкільного життя у виконанні Світлани П’ятак, Тетяни Плахотник, Миколи Чабана, Сашка Міщенка та інших дуже сподобались нашим гостям. Із задоволенням брала участь у виставах і авторка цих спогадів. Після завершення концерту прийшли інші глядачі – мешканці села, які вже почули відгуки про студентський концерт. Цього разу було багато сільської молоді. Довелося повторити концерт одразу ж, доповнивши його новими номерами. Славили хліборобів, доярок, овочівників та інших трударів-господарів землі. Глядачі були дуже задоволені, заспівали й самі пісень, розповідали про себе. Концерт закінчився пізно, але втоми не відчувалось, бо було відчуття радості від подарованих емоцій. Тож наш авторитет – працьовитих студентів зміцнився ще й завдяки культурно-художній діяльності.

Урожай видався щедрим: ми збирали цибулю, моркву, але найбільше – картоплю. Було організоване змагання між студентами. Високий рівень організації підтримувала наш куратор – доцент кафедри української літератури Надія Миколаївна Мисливець. У стінгазеті, яку випускали там же, фіксували результативність праці. Це був такий собі студентський щоденник із описом діяльності за кожен день. Цікаво було його перечитувати щодня. Пригадалось, як найбільше картоплі було зібрано (по 103 відра) за день однокурсниками Валентиною Омесь та Таїсою Омелян. По сто відер зібрали Ольга Самодрига й Тамара Собка. Видали «на-гора» 709 відер картоплі такий колектив студентів: Таня Зіброва, Світлана П’ятак, Таня Плахотник, Таня Бондюк, Алла Печериця, Наташа Ануфрієнко, Люба Комлик.

А наші кухарі – то окрема історія! Вони вставали о 4-ій ранку й починали творити смачну справу. Галя Дашко, симпатична, з гумором дівчина, любила повторювати фразу: «Наша праця, друзі, ніби й непомітна. Але, зрештою, від неї залежить результат роботи на полі. Хіба не так?»

Про працьовитих, веселих і дружніх студентів знали і в правлінні колгоспу. Недарма ж вони говорили Леоніду Олександровичу Сахно, старшому викладачеві кафедри української літератури, який теж був разом із студентами: «Треба запасатися почесними грамотами, бо на диво хороші люди працюють у нас з університету, майже всі заслуговують відзнаки!» І дійсно, до університету ми повертались із нагородами, але найвищою була одна: ми збагатились і зміцніли нашою студентською дружбою під час трудового семестру!

Зоя Бондаренко, студентка групи ЛУ-75-2,
канд. пед. наук, доцент кафедри педагогіки
та спеціальної освіти

На знімку: Зліва направо – Валя Омесь, Валя Сірик, Володя Білецький, Таня Бородавка, Надія Миколаївна Мисливець, куратор групи ЛУ-75-2, Алла Савицька, Олександр Міщенко. Куратор частує студентів капустиною: як смачно!



Сімейна реліквія

Редакція отримала тимчасовий студентський квиток воєнних років, який належав студентці історико-філологічного факультету нашого університету Олександрі Бондарь (1921-1978). Сімейна реліквія зберігається у родині Геннадія Очкаленка, сина Олександри Бондарь, випускника й співробітника університету.

У 1940-му році Олександра Бондарь вступила на перший курс історичного відділення, але вже після першого року навчання, з початком війни, була мобілізована: спочатку на будівництво укріплень, потім – у студентський загін, який захищав місто. Брала активну участь у бойових діях, була важко контужена під час фашистського бомбардування. Одразу після звільнення Дніпропетровська Олександра повернулася до міста. «У листопаді 1943 року відновилися заняття в університеті, – переповідає розповіді матері Геннадій Очкаленко. – По півдня навчалися під відкритим небом, даху в нинішнього другого корпусу, який тоді був головним, не було. Конспекти писали на старих газетах, оскільки зошитів і паперу для письма не мали. Після занять студенти йшли розбирати руїни навчальних корпусів, Палацу студентів».

Олександра Бондар

За розповіддю про перші повоєнні роки нашого університету ми звернулися до доктора історичних наук, професора Варфоломія Савчука.

«Маленька, непримітна на перший погляд, довідка містить доволі цікаву інформацію з життя нашого університету після визволення Дніпропетровська, – говорить Варфоломій Степанович. – На довідці проставлена дата видачі – 19 листопада 1943 р. Ректорат держуніверситету вже у жовтні 1943 р. знаходився і працював у визволеному 18 вересня 1943 р. Павлограді. А після визволення 25 жовтня Дніпропетровська ректорат разом з військовими частинами повернувся до міста.

Довідка

За майже повної відсутності приміщень (вони були зруйновані під час окупації), нестачі викладачів, гострої продовольчої проблеми розпочати заняття було надзвичайно важким завданням. Але вже 6 листопада 1943 р. відбулося перше заняття (на геолого-географічному факультеті). А з 20 листопада навчальні заняття почалися на всіх відновлених факультетах університету. Тож видана 19 листопада довідка могла замінювати на деякий час студентський квиток.

Довідка містить ще одну цікаву інформацію. Вона, як зазначено, «дійсна без печатки». Отже, була відсутня й деяка атрибутика університету. Але це не завадило його роботі. Виконуючий обов’язки ректора Василь Минайович Полєжаєв (перший керівник університету після визволення міста) організував його роботу так, що вже з січня 1944 р. відновили роботу сім факультетів: фізико-математичний, біологічний, хімічний, геолого-географічний, історичний, філологічний, і факультет західних мов і літератури, на яких почалися регулярні заняття. Всього в університеті тоді навчалося 540 студентів.

Отже, цей небагатослівний документ переконливо свідчить про напружену й плідну роботу колективу відновленого університету над непростою організацією навчального процесу безпосередньо після визволення міста. Прикметно, що Дніпропетровський державний університет першим серед університетів України відновив свою діяльність», – зазначає Варфоломій Степанович.

Алла Бахметьєва,
доцент кафедри масової та міжнародної комунікації



Зіркова команда

Про чемпіонські досягнення університетської збірної з академічного веслування у 1970-80-х роках розповів Геннадій Очкаленко, майстер спорту, тренер вищої категорії, випускник університету 1977 року. Геннадій Васильович тренував команди ДДУ з академічного веслування протягом 1975-1981 років та 1987-1996 років, був старшим тренером студентської збірної команди Дніпропетровської області та старшим тренером жіночої студентської збірної команди України.

На фото – жіноча вісімка ДДУ з академічного веслування 1988 року. Усі дівчата починали займатися спортом в університеті, і вже на першому році тренувань виграли першість області, стали призерами Студентських ігор України, призерами чемпіонату України серед молоді. За підсумками 1988 року, студенти-веслувальники ДДУ завоювали 52 медалі молодіжного, студентського та дорослого чемпіонатів України.

Добре пам’ятаю склад зіркової команди. Так, на цьому фото перша зліва кандидат у майстри спорту (кмс) Олена Колєсова, студентка факультету прикладної математики, друга – кмс Наталя Ситниченко з механіко-математичного факультету. Далі направо майстер спорту Марія Весніна, дворазовий призер чемпіонату СРСР, триразова чемпіонка України, вона навчалася також на мехматі. Нині Марія живе у США, працює викладачем математики у коледжі, тренує жіночу команду коледжу з хокею на траві. Наступна – кмс Олена Турчіна з факультету прикладної математики.

У центрі – майстер спорту міжнародного класу Тетяна Савченко, вона почала займатися спортом на третьому курсі факультету прикладної математики. За кілька місяців увійшла до складу збірної команди України, була багаторазовою чемпіонкою України у всіх видах програми, п’ятиразовим призером чемпіонатів СРСР, срібним призером X Спартакіади народів СРСР, призером Кубка Світу, чемпіонкою світу 1998 р., учасницею Олімпійських ігор 2000 р. Нині Тетяна домогосподарка, селекціонер елітних собак. Наступна – кмс Яна Доморацька з факультету прикладної математики, сьогодні працює головним бухгалтером відділення Приватбанку. Майстер спорту Катерина Тюлєнєва – Ленінський стипендіат економічного факультету, багаторазова чемпіонка України, п’ятиразова призерка чемпіонатів СРСР, срібна призерка X Спартакіади народів СРСР, учасниця чемпіонатів світу та Європи. Сьогодні вона – фінансовий директор «Сільпо», мешкає у Києві. Повернулася до активних виступів у спорті, зокрема стала переможцем Всеукраїнських Спортивних Ігор ветеранів 2017 р.

Остання веслувальниця – кмс Світлана Ковалевська з економічного факультету була лідером і першим капітаном команди, допомагала мені сформувати склад команди. Стерновою у цій команді була майстер спорту Лілія Сапєгіна, теж з економічного факультету. Вона багаторазова чемпіонка України, чемпіонка СРСР 1988 р., член збірної команди СРСР. Сьогодні Лілія домогосподарка.

Про значення, яке приділялося цьому спорту в університеті, свідчить такий факт: керівництво університету тоді виділило нашому веслувальному клубу 500 тис. карбованців, що надало змогу придбати 80 академічних човнів та комплект весел для команди.

Крізь призму часу

На світлині 1969 року – склад кафедри фізики надвисоких частот (НВЧ), створеної в лютому 1967 року. Відповідно, цього року ми святкуємо 50-річчя кафедри, яка в 2004-му набула сучасної назви – кафедри прикладної і комп’ютерної радіофізики.

Ініціатором організації кафедри та її першим завідувачем був професор Ф.І. Коломойцев (третій праворуч у першому ряду), людина непересічна для історії університету. Він був проректором, що відповідав за створення фізико-технічного факультету, що мав вирішальну роль у підготовці кадрів для підприємств ракетобудівної та радіотехнічної галузей. Але залишалася потреба у фахівцях із розробки мікрохвильової техніки та антенних систем для радіолокаційних, супутникових і телеметричних систем, які вироблялися Дніпровським машинобудівним заводом (ДМЗ). Саме професор Ф.І. Коломойцев гостро відчув цю ситуацію. На кафедрі почали працювати колишні співробітники КБ ДМЗ В.П. Прудкий (другий праворуч у першому ряду) та В.М. Скубицький (третій праворуч у другому ряду).

Вимірювання на НВЧ були в колі наукових інтересів доцента Є.Л. Барташевського (другий ліворуч у першому ряду). Під його керівництвом аспірант В.М. Скубицький розробив низку пристроїв для вимірювання параметрів матеріалів на НВЧ. На початку 80-х років В.М. Скубицький вже керував розробкою методів вимірювання коефіцієнту відбиття у вільному просторі на замовлення ЦНДІ імені академіка О.М. Крилова (м. Ленінград), тема була завершена виготовленням оригінального пристрою. Важливою була поява у складі науковців кафедри в 1973 р. О.М. Ахметшина, який працював під керівництвом Є.Л. Барташевського та ініціював застосування методів вимірювань на НВЧ до розв’язку задач неруйнівного контролю (НК) виробів ракетної техніки із полімерних композиційних матеріалів. Саме Є.Л. Барташевський та О.М. Ахметшин запропонували використовувати для розв’язку такої задачі метод синтезування відеоімпульсу. Цей метод був реалізований професором М.І. Фінкельштейном для радіолокації льодів. Такі радіолокатори пізніше застосовували для льодової розвідки при поході атомоходу «Арктика» до Північного полюсу. О.О. Дробахін залучився до цих досліджень ще студентом (куратором групи, де він навчався, був доцент О.О. Протопопов, перший праворуч у першому ряду). Він запропонував модернізувати метод: використовувати цифровий спектральний аналіз та синтезувати обвідну радіоімпульсного сигналу. Але для реалізації цього підходу потрібне було дороге обладнання, якого в країні було одиниці. Використання ж простіших пристроїв, які випускалися масово, здешевлювало реалізацію. Вихід знайшли у використанні принципу Фур’є-голографії в просторі частота-час. Такий підхід був запропонований та обґрунтований в роботах В.Ф. Борулька та О.О. Дробахіна (аспірантів Ф.І. Коломойцева та Є.Л. Барташевського), а установки були створені на кафедрі в кооперації з ученими Інституту радіотехніки та електроніки АН СРСР. Останній варіант вимірювача було впроваджено в ЦНДІ спеціального машинобудування для НК корпусу транспортно-пускового контейнеру ракети та теплозахисної структури на основі пінопласту. Кафедра отримала призове місце на Всесоюзному конкурсі з розроблення пристроїв НК для виробів з композиційних полімерних матеріалів, а в журналі АН СРСР «Дефектоскопія» було відзначено, що розробки кафедри фізики НВЧ Дніпропетровського університету є найкращими з пристроїв НК на основі НВЧ випромінювання. Модифікація такого підходу при застосуванні рупорного випромінювача, зроблена О.О. Дробахіним, дозволила поліпшити діапазон використання, був реалізований новий обчислювально-вимірювальний комплекс. Для отримання оптимальної конструкції було виготовлено та досліджено більш ніж 20 рупорів. Розробки в цьому напрямі увійшли як складова до циклу робіт «Створення випромінюючих структур багатофункціональних радіоелектронних систем», відзначеного Державною премією України в галузі науки і техніки за 2016 р.

У 2017 р. кафедра виконала дослідження «Аналіз радіочастотних характеристик радіолокаційного пристрою виявлення і видача пропозицій щодо поліпшення його технічних характеристик», за результатами виконання якої була визначена низка проектних рішень. Під час НТР представники КП «НВК «Іскра» (м. Запоріжжя) висловили подяку Дніпровському національному університету за високу якість роботи, виконаної в надзвичайно короткий термін. Низка пропозицій прийнята до впровадження. Значний внесок у роботу зробили доценти М.В. Андрєєв, Д.Ю. Салтиков (аспіранти Є.Л. Барташевського), доцент В.Д. Рябчій (аспірант В.П. Прудкого).

 

Олег Дробахін,
професор, завідувач кафедри
прикладної і комп’ютерної радіофізики

Становлення комплексу ДНУ

На початку 60-х років минулого століття, будучи головою СНТ та членом комітету комсомолу університету, звернув увагу в приміщенні комітету на акварель будівлі, подібної до головного корпусу Московського університету. Як мені тоді пояснили, що таким мав бути вигляд центрального корпусу нашого університету на Соборній площі, а весь університетський комплекс планувалось розташувати між проспектом К. Маркса (Яворницького), вул. Гоголя, вул. Шевченка та вул. К. Цеткін (В.І. Моссаковського). Стверджувалось, що за часів ректорства Л.І. Софронова саме на це державою передбачалось виділити 50 млн. крб., але з незрозумілих причин цей проект так і не було реалізовано, університет ще десятиліття орендував для навчального процесу приміщення шкіл та ВНЗ міста.

З часом ця ситуація почала не влаштовувати університетську громадськість. Якось на одному із зібрань завідувач кафедри прикладної теорії пружності В.І. Моссаковський виступив з критикою такого стану речей та запропонував будувати власні навчальні корпуси. Можливо, саме це й стало однією з причин його призначення у 1964 році ректором ДДУ. Зауважу, що тоді ця новина на кафедрі була сприйнята неоднозначно: значна частина викладачів і співробітників вважала, що це призведе до втрати на кафедрі діючого талановитого вченого, але, як виявилось, ми погано знали характер і можливості В.І. Моссаковського. Навіть за часів ректорства він не лише не втратив інтересу до чистої науки, а ще й продовжував плідно співпрацювати з КБ «Південне».

Участь В.І. Моссаковського у бетонуванні свай під одну із будівель університету (кінець 1960-х рр.). Зліва стоїть Г.А. Гриневський, проректор ДДУ з АГР.

Зазначу, що в цей час (1964 – 1986 рр.) основна його увага була націлена на побудову університетського комплексу за його ж пропозицією на території ботанічного саду, тим більше, що ще до війни значна частина ботсаду була забрана під будівництво ДІІТу. До речі, існував спротив такому рішенню В.І. Моссаковського як в університеті, так і в місті. Але опоненти не знали, що спротив лише зміцнював його бажання якомога швидше побудувати університетський комплекс для створення нормальних умов для навчання студентів та проведення наукових досліджень.

Він воював за досягнення своєї мети з ретроградами й слабодухими та переміг. Цьому сприяло також перепорядкування ДДУ у 1966 році безпосередньо Міністерству вищої і середньої спеціальної освіти СРСР, бо спростились шляхи фінансування будівництва університетського комплексу. Постійний особистий контроль В.І. Моссаковського за станом спорудження об’єктів та й інколи безпосередня участь у будівництві сприяли якісному і своєчасному їх введенню в експлуатацію. Уважаю, що саме завдяки енергії й самовідданості В.І. Моссаковського головній справі свого життя стали можливими як розбудова університетського комплексу, так і створення сучасного класичного університету – ДНУ ім. Олеся Гончара.

На превеликий жаль, інтриги 80-х років навколо В.І. Моссаковського, що привели до його відсторонення з посади ректора у 1986 році, не сприяли зокрема завершенню будівництва блоку лекційних аудиторій, корпусу ректорату, науково-лабораторного корпусу Міжвузівського центру обслуговування наукових досліджень.

Вольєн Мусіяка,
професор кафедри теоретичної
та комп’ютерної механіки
механіко-математичного факультету

Незабутній спомин

  Бувають дні, які надовго, якщо не назавжди лишаються у пам’яті й, головне, у душі. Світлина на згадку, спогад… 

  Чи багато людей перетинають свій столітній ювілей? Питання, погодьтеся читачу, риторичне. А якщо ювіляр – рідна сестра Олеся Терентійовича Гончара, неперевершеного корифея і класика української літератури XX сторіччя, письменника, який уособлює честь і совість свого покоління, загальновизнаного морального авторитета і світоча нової доби, філософа й громадського діяча, митця, ім’ям якого названо наш університет…

  Тож звичайний квітневий день 2014 року перетворився на подію, яка, певен, закарбувалася і в історії університету, й стала вікопомною для тих, хто приїхав до непоказної, але такої вагомої для нащадків і дорогої для нашої культури оселі на вулиці Клубній в обласному центрі. Університетську делегацію очолив ректор Микола Вікторович Поляков. До садиби-музею в Ломівку також завітали й інші представники керівництва університету, Гуманітарного центру, викладачі й студенти факультету української й іноземної філології та мистецтвознавства. Меморіальна дошка на біленькій хатині сповіщає, що в цьому будинку в 1945-1947 роках жив і творив Герой України, випускник нашого університету Олесь Гончар.

  Переступаючи поріг дому, відчуваєш тепло й затишок, гармонію із світом. Тут багато портретів письменника, його книжок, рушників, квітів.

У центрі – ректор М.В. Поляков та сестра Олеся Гончара О.Т. Сова; зліва направо – племінниця Олеся Гончара Т.Г. Онопрієнко, керівник інформаційно-аналітичного агентства «УНІ-прес» А.М. Бахметьєва, голова профкому О.Л. Тупиця, проректор з науково-педагогічної роботи у сфері гуманітарної освіти та виховання молоді В.В. Іваненко, методист І категорії групи аналізу у сфері гуманітарної освіти та виховання молоді Н.М. Щербак.

  Олександра Терентіївна зустріла нас із посмішкою. Ця світла душа буквально випромінювала життєдайні струмені родинної відданості, людської щедрості, простоти й щирості, правди і природності. Вона прожила довге і нелегке життя, виростила чотирьох дітей. У своєму будинку створила музей Олеся Гончара, зібрала та зберегла багатолітні родинні архіви: праці письменника, його листи, листівки, фотоальбоми різних років.

  Вітаючи з ювілеєм Олександру Терентіївну Сову й відзначаючи її вагомі подвижницькі зусилля щодо збереження історичної пам’яті про Олеся Гончара, Микола Вікторович вручив їй нашу найвищу нагороду – почесну медаль «За вірну службу ДНУ». Пригадуються слова ректора: «Для нас Ви багато років залишаєтесь тим ланцюжком, що поєднує університет із майстром. Ви даруєте нашим студентам радість спілкування, зберігаєте дух цієї оселі, освяченої великим письменником».

  Під час зустрічі студенти читали вірші й прозу письменника, співали українських пісень. А ювілярка згадувала зворушливі моменти з життя свого видатного брата, охоче позувала перед фотокамерами. На прощання вона подарувала нам книжку спогадів Олеся Гончара й зичила кожному з нас щастя та здоров’я, «жити не тужити і до поважного віку дожити»…

  Олександри Терентіївни Сови немає з нами вже більше року. Натомість залишився незабутній спогад про славетний рід, який дав Україні й світу постать планетарного масштабу – Олеся Гончара.

Валентин Іваненко, професор


Велика честь – створити образ Гончара

   У кожного художника – скульптора, живописця чи графіка – завжди є бажання створити образ визначної людини або твір, присвячений їй. І якщо така нагода трапляється, можна вважати, що йому поталанило. Мені як скульптору пощастило втілити в бронзі образ нашого великого земляка, всесвітньо відомого письменника другої половини XX століття, майстра слова – Олеся Гончара.

  
   А сталося це так. З ініціативи і за пропозицією ректора університету Миколи Полякова мені було доручено створити, виготовити і встановити меморіальну дошку Олесю Гончару, чиє ім’я сьогодні носить університет. Невипадково був вибраний корпус університету на проспекті Дмитра Яворницького, 36, в якому навчався, повернувшись з війни, червоноармієць Олесь Гончар. Для вирішення архітектурної частини були залучені видатні архітектори міста – Валерій Славінський та Ігор Богданов. Архітектурна ситуація продиктувала і пластичне рішення. З’явилась можливість створити не просто меморіальну дошку, а погруддя. Завдяки цьому архітектурно-скульптурне рішення виглядає більше як пам’ятник, на який заслуговує Олесь Терентійович.

Університетська громада на урочистому відкритті погруддя Олеся Гончара
  
   У квітні 2003 року з нагоди 85-річчя Олеся Гончара було відкрито цей пам’ятник. На урочистості з Києва прибула вдова письменника Валентина Гончар, очільник Національної спілки письменників України Володимир Яворівський, сестра письменника Олександра Сова, місцеві письменники, керівництво міста й області, творча інтелігенція і студентство.
  
  Проходять роки, і мені, автору цього творіння, приємно дивитись, як біля його підніжжя весь час з’являються квіти.

Володимир Небоженко,
автор пам’ятника, народний художник
України, скульптор

Із незамулених джерел пам’яті
  
   «Чи знаєте ви, що таке КПК?» – запитала я у своїх студентів. Ні, не знають і не чули ніколи цього слова – і це зрозуміло, бо КПК – це вже університетська історія. Цією абревіатурою називали культурно-побутовий комплекс – центр дозвілля, відпочинку й водночас місце, де можна було вирішити чимало невідкладних побутових проблем. Щось, безперечно, призабулось, але, пам’ятаю точно, там на першому поверсі були хімчистка, ремонт взуття, стоматологічний кабінет, міжміський переговорний пункт, а на другому – студентський клуб, здається, дві кімнати, у яких працювали гуртки, і конференц-зал десь на 250 місць.

   У сірій, непривабливій двоповерховій будівлі, що сьогодні сиротою стоїть серед студентських гуртожитків на вулиці Казакова, важко впізнати місце, де колись вирувало життя, відбувалися конференції, відзначалися урочистості, свята, проводилися фестивалі, зустрічі, де студентський рух і ритм був щоденною нормою, неодмінним атрибутом університетського буття.

  
   Для покоління студентів 70-х особливо пам’ятними були фестивалі художньої самодіяльності – спочатку факультетські, потім університетські. До них ми старанно готувались, намагаючись репрезентувати свій факультет з найкращого боку. На сцену виходили і викладачі, і студенти, вони читали поезії, співали, показували епізоди СТЕМу (студентський театр естрадних мініатюр), викликаючи щире захоплення глядачів і непідробне відчуття гордості за свій факультет і університет. У мене залишилося чимало яскравих спогадів про ці виступи, але один із них я бачу, як сьогодні, – роки не змогли позбавити його чаруючої магії, яка так полонила мене тоді. Співала тогочасна знаменність – філологиня Олена Коваленко (Олена Ігорівна Переворська – доцент факультету психології). Неймовірно гарна, у потрясаючій червоній сукні з квітами, вона була володаркою залу, її пісня з репертуару Софії Ротару, тоді дуже популярна, звучала якось особливо, по-своєму, свіжо й молодо, а на слова «Если в небе сонце светит, значит, горе не беда, громче, громе смійтесь дети и не плачьте никогда» зал заполонили діти з підшефної СШ № 28 з кольоровими кульками, вони випустили їх у повітря, створили неповторну атмосферу, в якій ми відчули радість миру, дитинства, себе як частини того прекрасного світу, що зветься життям.

   Переконана, що 70-80-ті роки для університету не були застійними – він розвивався, змінювався, розбудовувався (його нинішня інфраструктура – згадаймо хоча б корпуси № 1, 15, 16, 17, прекрасна наукова бібліотека – це надбання саме тих років), увага до окремої людини – студента, викладача, співробітника – відчувалася в усьому. На світлинах, які ви бачите, зафіксовані такі миті з життя університетської спільноти, які робили його самобутнім, насиченим і незабутнім. Це зустріч у КПК з поетом Левом Ошаніним, автором культової в радянські часи пісні «Пусть всегда будет солнце». Він завітав до університету на запрошення товариства книголюбів, яке очолювала тоді Катерина Антонівна Охомуш – доцент кафедри російської мови, людина завжди активна і якось по-особливому, можна сказати, фанатично, віддана університету. Це товариство відігравало помітну роль у популяризації книги, яка справді тоді була кращим подарунком. Книголюби організовували зустрічі з письменниками, презентації нових книг (хоч таке слово ми тоді вживали дуже рідко), пільги на придбання книг (вартісну книгу важко було купити в магазині) тощо.

  
  На іншій світлині бачимо викладачів за святковим столом у їдальні КПК – це був новорічний вогник (1988 рік). Такі неформальні зустрічі колег, друзів, однодумців на Новий рік, 8 Березня, інші свята завжди проходили щиро й сердечно. По-справжньому родинну атмосферу створювали гарно вбрані учасники свята, мило прикрашена їдальня, хороша музика, тепле вітання керівництва університету, виступи самодіяльних акторів. Хто з ким сидить за одним столом – вирішальними тут були особисті симпатії, що й засвідчив цей фотознімок. Володимиру Демченку, Євгену Бородіну, Наталії Олійник, Олександру Корху, Тамарі Іваненко було добре в такому приємному товаристві, де всі свої, де весело, де можна відчувати себе невимушено й комфортно.

   Перегортаю свій альбом – і минуле справді оживає, а воно, виявляється, не просто моє, а моє університетське. І відчуваю себе щасливою від того, що це мій університет і моє життя від нього невіддільне – нічого я б у ньому не змінювала.

   Рідному університету скоро 100 – золотий ювілей, та й нам, його випускникам, немало, але альма-матер, яка знайшла найкоротший шлях до наших умів і сердець, трепетно жива, молода, рішуча, багатообіцяюча, спрямована тільки вперед у сонячне мирне завтра.

Наталія Олійник, завідувач кафедри
української літератури

Із легендарної когорти героїв
 
  Гортаючи власний фотоархів, у якому за півстоліття служіння альма-матер накопичилося чимало схоплених і зафіксованих камерою миттєвостей нашого університетського життя-буття, впала в око одна з порівняно недавніх світлин, датована 8 травня 2012 р. На ній ми, група представників ДНУ, разом з Героєм Радянського Союзу Олексієм Васильовичем Колєсніковим у його квартирі на вулиці Дзержинського (нині – Володимира Вернадського) обласного центру, де напередодні 67-ї річниці Перемоги над нацизмом тепло вітали його із вікопомним всенародним святом від імені трудового колективу та студентства. 

  До речі, на той момент він залишився у нашому місті чи не єдиним живим символом уславленого геройського корпусу часів страшного воєнного лихоліття 1941-1945 років, а тому був, що називається, «на розрив»: його постійно запрошували на різні офіційні та урочисті заходи, в молодіжні аудиторії, інтерв’ювали журналісти. Проте, як зізнався нам сам Олексій Васильович, пріоритетом для нього завжди був університет. 

  Запам’яталася щира, винятково зворушлива аура імпровізованої церемонії вручення ветеранові найвищої університетської відзнаки – почесної медалі «За вірну службу ДНУ» з цілком зрозумілими в таких випадках хвилюючими мікроспітчами, відвертими розмовами «про життя», спогадами, квітами. Цією нагородою, як на мене, був достойно поцінований його вагомий особистий внесок у справу військово-патріотичного виховання молоді (колишній авіатор часто зустрічався з нашими студентами, розповідаючи про свої воєнні перипетії), підтримання іміджу та авторитету університету, з яким його пов’язували кілька років активної трудової діяльності на посаді начальника служби охорони (1992-1996 рр.), а потім до останніх днів життя (2015 р.) – плідна співпраця у лавах нашої ветеранської організації – однієї з кращих у місті та регіоні. 

  Спілкуючись з нами, герой теж пригадав дещо із своєї фронтової біографії, зокрема про те, що всю війну пройшов льотчиком 118-ї окремої дальнорозвідувальної ескадрильї 7-ї повітряної армії на півночі країни, що здійснив понад 300 бойових вильотів, більшість нічних, у тому числі 90 – на бомбардування ворожих об’єктів та військ і 222 – на розвідку, що кожен з них був смертельно небезпечним, оскільки літати доводилося фактично «сам на сам», тобто без відповідного прикриття, і, здебільшого, на великих висотах і в складних метеоумовах, що вимагало належного професійного вишколу, майстерності, кмітливості, сміливості. За бездоганне виконання бойових завдань і проявлені при цьому мужність та героїзм О.В. Колєсніков у лютому 1944 р. був удостоєний звання Героя. Нагороджений 7-ма орденами й багатьма медалями. 

  Наприкінці зустрічі Олексій Васильович висловив вдячність університету за високу відзнаку, а нам – за візит і святкові вітання, запевнивши, що й надалі, скільки вистачить сил і здоров’я, буде з університетом. Усі ми ще довго згадували й ділилися враженнями від цієї незабутньої зустрічі з мужньою, красивою, мудрою, скромною людиною. Вірю, як би і що б там не було, пам’ять про наших легендарних героїв житиме в віках. 

Валентин Іваненко, проректор

Зустріч крізь роки й відстані

  Цього року традиційна вереснева «Зустріч з юністю» зібрала понад 60 випускників фізико-технічного факультету 1960-го року в стінах альма-матер. Своїх однокурсників радо вітав Президент України 1994-2005 років Леонід Кучма. Випускник фізтеху-1960 Валентин Вереньов надав редакції унікальні світлини, що зафіксували хвилюючі миті зустрічі на дружніх зібраннях. 
Коля Яцина і Міша Ляпкало – випускники фізтеху 1960 року. На світлинах вони на зустрічі однокурсників через 20 і 45 років.


  Микола Васильович Яцина став начальником цеху з випробувань і відпрацювання різноманітних типів РРД, двигунів ракети-носія «Зеніт» включно, і за програмою «Циклон-4». Микола Яцина – садівник-любитель, автомобіліст. Його син Олександр теж закінчив фізтех. 

  Михайло Якович Ляпкало – провідний інженер НДІ, щирий українець з родоводом з 1666-го року. Знав на практиці зміст вислову «гепнулось, репнулось та ще й перекондубасилось». «Першого прочухана я отримав від старости групи ще в 1957 році за свій тост «За самостійну Україну!» – згадував Михайло Якович. Займався розробкою і виготовленням тепловидільних елементів ядерних ракетних двигунів. З 1984 по 1992 роки Михайло Ляпкало брав участь у міжнародних марафонських забігах. Зятя-англійця під час гостин постійно намагається частувати традиційними українськими стравами й напоями. 


  Так тримати й здоров’я Вам, товариші! 
Однокурсник Валентин Вереньов, д-р техн. наук,
заслужений працівник промисловості України

Перед кожним студентом відкриті всі дороги

На історичний факультет Дніпровського національного університету (тоді Дніпропетровського – ред.) Борис Філатов вступив у 1988 році. Саме тут майбутній мер освоював престижну на той час професію викладача історії та суспільствознавства. Шістнадцятирічний юнак був наймолодшим серед одногрупників. Більшості студентів уже виповнилося двадцять і більше, а за спиною в них були армія та служба в Афганістані.

Після розпаду СРСР у 1991 році Борис Філатов зважився на безпрецедентний для того часу крок – вступити вдруге, щоб паралельно освоювати інший фах – юриста. Обидва факультети йому вдалося закінчити майже одночасно і з відзнакою. «Раніше не можна було вчитися на двох факультетах одночасно, але, як виняток, мені дозволили здобувати другу освіту. Я був круглим відмінником і Ленінським стипендіатом. Розмір моєї стипендії становив 130 рублів. Інженер на той час отримував 120 рублів, а звичайна стипендія була 40», – згадує Борис Філатов.

Одразу після закінчення університету Борис Філатов захистив дисертацію і став наймолодшим кандидатом юридичних наук в Україні.

Батько Бориса Філатова (Альберт Філатов – ред.) працював у Дніпровському національному університеті, але це не давало жодних привілеїв. Навпаки, покладало обов'язок відповідати імені та статусу. «Ніхто з моїх колишніх однокурсників і викладачів не може сказати, що Філатов не вчився або незаслужено отримав свої дипломи з відзнакою», – переконаний Борис Альбертович.

Про студентське життя поза навчанням Борис Філатов згадує так: завжди працював. Був сторожем в залі ігрових автоматів, юристом і навіть будував метро. Разом із будівельними загонами продовжував працювати в колгоспах. Під час одного з таких відряджень юнак зустрів кохання всього життя – свою дружину Марину: «Вона з групою приїхала збирати огірки. Ми жили в одному таборі – в селищі Кочережки. Любов не заважала навчанню, а навпаки – додавала сил», – згадує Борис Філатов.


А ще в той період вдалося не тільки знайти другу половину, а й отримати досвід у справі, яка полюбилася на все життя. «Кілька років я їздив в археологічні експедиції разом зі студентами, але як школяр. А на істфаку, відповідно, це була практика. Ми розкопували давні поселення, поховання. Для людини, яка все життя цікавилася історією, це був хороший практичний курс, – говорить мер Дніпра. – Я в цьому розбираюся й мені це до вподоби. Із деякими істориками спілкуюся й дотепер».

За часів свого студентства Борис Філатов, хоча і був успішним, але заучкою себе не вважав. Дружба зі старшими витісняла буденність. Було все: бійки з курсантами ракетного училища, спиртне, робота в будівельних загонах і ще багато різних історій. «Коли була «гірка», ці 2,5 роки навчання відзначали в гуртожитку. Всякі були історії. І меблі з вікон викидали, і по водостічних трубах третього гуртожитку філологічного факультету до дівчат лазили. Тоді ж неможна було зайти просто, – ділиться спогадами Борис Філатов. – Пам'ятаю, один із моїх товаришів поліз по водостічній трубі, а вона обірвалася, і він разом з нею звалився на асфальт. На щастя, у нього не було жодного синця. Це був якийсь просто унікальний випадок».

Нині один із найвідоміших випускників ДНУ підтримує теплі стосунки з професорсько-викладацьким складом і ректором вишу. А нинішнім студентам Борис Філатов бажає бути, в першу чергу, завзятими: «Для цілеспрямованої людини ніколи не буде перешкод. Я належу до категорії селфмейдмен – людей, які зробили себе самі. Тож перед кожною людиною відкриті всі дороги».


Юлія Витвицька,
журналіст,
керівник прес-служби Дніпровської міської ради