Версія для друку

Імпресія крізь роки

Становлення комплексу ДНУ

   На початку 60-х років минулого століття, будучи головою СНТ та членом комітету комсомолу університету, звернув увагу в приміщенні комітету на акварель будівлі, подібної до головного корпусу Московського університету. Як мені тоді пояснили, що таким мав бути вигляд центрального корпусу нашого університету на Соборній площі, а весь університетський комплекс планувалось розташувати між проспектом К. Маркса (Яворницького), вул. Гоголя, вул. Шевченка та вул. К. Цеткін (В.І. Моссаковського). Стверджувалось, що за часів ректорства Л.І. Софронова саме на це державою передбачалось виділити 50 млн. крб., але з незрозумілих причин цей проект так і не було реалізовано, університет ще десятиліття орендував для навчального процесу приміщення шкіл та ВНЗ міста.

   З часом ця ситуація почала не влаштовувати університетську громадськість. Якось на одному із зібрань завідувач кафедри прикладної теорії пружності В.І. Моссаковський виступив з критикою такого стану речей та запропонував будувати власні навчальні корпуси. Можливо, саме це й стало однією з причин його призначення у 1964 році ректором ДДУ. Зауважу, що тоді ця новина на кафедрі була сприйнята неоднозначно: значна частина викладачів і співробітників вважала, що це призведе до втрати на кафедрі діючого талановитого вченого, але, як виявилось, ми погано знали характер і можливості В.І. Моссаковського. Навіть за часів ректорства він не лише не втратив інтересу до чистої науки, а ще й продовжував плідно співпрацювати з КБ «Південне».

Участь В.І. Моссаковського у бетонуванні свай під одну із будівель університету (кінець 1960-х рр.). Зліва стоїть Г.А. Гриневський, проректор ДДУ з АГР.

   Зазначу, що в цей час (1964 – 1986 рр.) основна його увага була націлена на побудову університетського комплексу за його ж пропозицією на території ботанічного саду, тим більше, що ще до війни значна частина ботсаду була забрана під будівництво ДІІТу. До речі, існував спротив такому рішенню В.І. Моссаковського як в університеті, так і в місті. Але опоненти не знали, що спротив лише зміцнював його бажання якомога швидше побудувати університетський комплекс для створення нормальних умов для навчання студентів та проведення наукових досліджень. 

   Він воював за досягнення своєї мети з ретроградами й слабодухими та переміг. Цьому сприяло також перепорядкування ДДУ у 1966 році безпосередньо Міністерству вищої і середньої спеціальної освіти СРСР, бо спростились шляхи фінансування будівництва університетського комплексу. Постійний особистий контроль В.І. Моссаковського за станом спорудження об’єктів та й інколи безпосередня участь у будівництві сприяли якісному і своєчасному їх введенню в експлуатацію. Уважаю, що саме завдяки енергії й самовідданості В.І. Моссаковського головній справі свого життя стали можливими як розбудова університетського комплексу, так і створення сучасного класичного університету – ДНУ ім. Олеся Гончара. 

   На превеликий жаль, інтриги 80-х років навколо В.І. Моссаковського, що привели до його відсторонення з посади ректора у 1986 році, не сприяли зокрема завершенню будівництва блоку лекційних аудиторій, корпусу ректорату, науково-лабораторного корпусу Міжвузівського центру обслуговування наукових досліджень.

 

Вольєн Мусіяка,
професор кафедри теоретичної
та комп’ютерної механіки
механіко-математичного факультету

Незабутній спомин

  Бувають дні, які надовго, якщо не назавжди лишаються у пам’яті й, головне, у душі. Світлина на згадку, спогад… 

  Чи багато людей перетинають свій столітній ювілей? Питання, погодьтеся читачу, риторичне. А якщо ювіляр – рідна сестра Олеся Терентійовича Гончара, неперевершеного корифея і класика української літератури XX сторіччя, письменника, який уособлює честь і совість свого покоління, загальновизнаного морального авторитета і світоча нової доби, філософа й громадського діяча, митця, ім’ям якого названо наш університет…

  Тож звичайний квітневий день 2014 року перетворився на подію, яка, певен, закарбувалася і в історії університету, й стала вікопомною для тих, хто приїхав до непоказної, але такої вагомої для нащадків і дорогої для нашої культури оселі на вулиці Клубній в обласному центрі. Університетську делегацію очолив ректор Микола Вікторович Поляков. До садиби-музею в Ломівку також завітали й інші представники керівництва університету, Гуманітарного центру, викладачі й студенти факультету української й іноземної філології та мистецтвознавства. Меморіальна дошка на біленькій хатині сповіщає, що в цьому будинку в 1945-1947 роках жив і творив Герой України, випускник нашого університету Олесь Гончар.

  Переступаючи поріг дому, відчуваєш тепло й затишок, гармонію із світом. Тут багато портретів письменника, його книжок, рушників, квітів.

У центрі – ректор М.В. Поляков та сестра Олеся Гончара О.Т. Сова; зліва направо – племінниця Олеся Гончара Т.Г. Онопрієнко, керівник інформаційно-аналітичного агентства «УНІ-прес» А.М. Бахметьєва, голова профкому О.Л. Тупиця, проректор з науково-педагогічної роботи у сфері гуманітарної освіти та виховання молоді В.В. Іваненко, методист І категорії групи аналізу у сфері гуманітарної освіти та виховання молоді Н.М. Щербак.

  Олександра Терентіївна зустріла нас із посмішкою. Ця світла душа буквально випромінювала життєдайні струмені родинної відданості, людської щедрості, простоти й щирості, правди і природності. Вона прожила довге і нелегке життя, виростила чотирьох дітей. У своєму будинку створила музей Олеся Гончара, зібрала та зберегла багатолітні родинні архіви: праці письменника, його листи, листівки, фотоальбоми різних років.

  Вітаючи з ювілеєм Олександру Терентіївну Сову й відзначаючи її вагомі подвижницькі зусилля щодо збереження історичної пам’яті про Олеся Гончара, Микола Вікторович вручив їй нашу найвищу нагороду – почесну медаль «За вірну службу ДНУ». Пригадуються слова ректора: «Для нас Ви багато років залишаєтесь тим ланцюжком, що поєднує університет із майстром. Ви даруєте нашим студентам радість спілкування, зберігаєте дух цієї оселі, освяченої великим письменником».

  Під час зустрічі студенти читали вірші й прозу письменника, співали українських пісень. А ювілярка згадувала зворушливі моменти з життя свого видатного брата, охоче позувала перед фотокамерами. На прощання вона подарувала нам книжку спогадів Олеся Гончара й зичила кожному з нас щастя та здоров’я, «жити не тужити і до поважного віку дожити»…

  Олександри Терентіївни Сови немає з нами вже більше року. Натомість залишився незабутній спогад про славетний рід, який дав Україні й світу постать планетарного масштабу – Олеся Гончара.

Валентин Іваненко, професор