Версія для друку

Імпресія крізь роки

Створення й виробництво ультратонкої мідної фольги як стратегічної сировини

  На базі дослідної виробничої ділянки галузевої лабораторії технології виробництва друкованих плат нашого університету вперше у вітчизняній практиці у 1980-х роках було промислово освоєне виробництво особливо тонкої мідної фольги. Випуск великих партій фольги, що відповідав підвищеним технічним вимогам, задовольнив тоді гостру потребу підприємств оборонних галузей у новому матеріалі, продемонстрував можливість широкого використання нової технології у великосерійному промисловому виробництві.

  На початку 80-х рр. XX ст. розвиток світової електронної промисловості, передусім для оборонних цілей, викликав різке підвищення вимог до різноманітності номенклатури фольги, її технічних характеристик, зокрема, гальваностікості, стійкості до високих температур, тиску. Гостра потреба виникла в ультратонкій мідній фользі товщиною від 5 до 9 мкм, виробництво якої відкривало найбільші можливості для підвищення щільності та якості друкованого монтажу, мінімізації габаритно-масових характеристик, підвищення класу складності і жорсткості умов експлуатації, що найповніше відповідало тактико-технічним вимогам бортової апаратури.

  У зв'язку з оголошенням тодішнім Президентом США Р. Рейганом ембарго на постачання в СРСР ультратонкої мідної фольги як стратегічного сировинного матеріалу, перед вітчизняною наукою постало завдання: за короткий термін розробити технологію та обладнання, побудувати й освоїти вітчизняне виробництво мідної електролітичної гальваностійкої фольги, яка відповідала б сучасному рівню електротехнічної й радіоелектронної промисловості й не поступалася б за якістю фользі провідних закордонних фірм.

Співробітники галузевої науково-дослідної лабораторії технології друкованих плат. Науковий керівник науково-дослідних робіт доцент Владислав Троценко (другий зліва) і завідувач лабораторії доцент Аліна Журавльова (в центрі) біля експериментальної установки для виготовлення (випуску) ультратонких фольг. 6 корпус ДНУ, 1987 рік.

  Використати досвід закордонних підприємств було неможливо через відсутність у науковій літературі публікацій з технічних досліджень і практики виробництва такої фольги на закордонних підприємствах. Становище ускладнювалося й необхідністю створення екологічно чистого виробництва із замкненим водообігом, утилізацією стоків і газів, а також цілим комплексом питань, пов'язаних із виготовленням складного технологічного обладнання. 

  Реалізація завдань стала можливою завдяки наявності в Дніпропетровському університеті теоретичної, експериментальної і конструкторсько-технологічної бази, сконцентрованої навколо галузевої лабораторії технології виробництва друкованих плат. Вона була створена в 1979 році завдяки унікальним творчим і організаторським здібностям вченої-електрохіміка, доцента Аліни Борисівни Журавльової, учениці професора Степана Прокоповича Галушки, завідувача кафедри хімічного факультету університету.
 
  Упродовж 1979-1983 рр. лабораторія досліджувала закономірності осадження тонких і ультратонких електролітичних безпористих мідних шарів. У результаті цих наукових пошуків уперше в СРСР була розроблена технологія отримання тонкомірної електролітичної мідної фольги на мідному носії. Також була спроектована, виготовлена і введена в дію експериментальна установка, виготовлені дослідно-промислові партії фольги і фольгованих діелектриків на її основі. Матеріали пройшли випробування на підприємствах Міністерства загального машинобудування і Міністерства радіопромисловості. Оригінальні розробки університетської лабораторії були захищені більш ніж 20 авторськими свідоцтвами.

  У 1986 році державна комісія Ради Міністрів доручила Дніпропетровському університету виготовляти й постачати промисловості ультратонку мідну фольгу завтовшки 5 мкм шириною 1100 мм у рулонному вигляді за технологією, розробленою в нашій галузевій лабораторії. Упродовж 1986-1987 рр. держуніверситет був єдиним у країні, а в подальші роки – основним постачальником цієї фольги оборонній галузі.

  Роботи, виконані ученими університету в співпраці зі Всесоюзним науково-дослідним інститутом електроізоляційних матеріалів і діелектриків, Центральним конструкторським бюро радіоматеріалів, заводом «Молдавізоліт» та іншими організаціями, були удостоєні премії Ради Міністрів СРСР. Звання лауреатів премії від ДДУ отримали: завідувач лабораторії, доцент А.Б. Журавльова, науковий керівник НДР, доцент В.І. Троценко, завідувач кафедри технології виробництва ФТФ, професор О.М. Кваша, заступник проректора з наукової роботи університету, доцент М.М. Дронь.

  Застосування фольгованого діелектрика марки СТПА-5 різко підвищило технічні характеристики, надійність в експлуатації й ефективність виробництва бортової апаратури, електронно-обчислювальної і керуючої техніки. Цей матеріал СТПА- 5 дозволив виключити трудомісткі операції, зменшилася в 4 рази трудоємність виготовлення друкованих плат, підвищився технологічний цикл у 2,5 рази. У результаті застосування розробки випуск двошарових друкованих плат підвищеної складності тільки на підприємствах Мінрадіопрому збільшився в 2 рази без збільшення виробничих площ, обладнання і чисельності виробничого персоналу. Таким чином, були заощаджені кошти й з’явилася можливість звільнитися від залежності закордонних постачань при виготовленні спецтехніки.
Микола Дронь,
професор кафедри проектування та конструкцій літальних апаратів

Становлення комплексу ДНУ

   На початку 60-х років минулого століття, будучи головою СНТ та членом комітету комсомолу університету, звернув увагу в приміщенні комітету на акварель будівлі, подібної до головного корпусу Московського університету. Як мені тоді пояснили, що таким мав бути вигляд центрального корпусу нашого університету на Соборній площі, а весь університетський комплекс планувалось розташувати між проспектом К. Маркса (Яворницького), вул. Гоголя, вул. Шевченка та вул. К. Цеткін (В.І. Моссаковського). Стверджувалось, що за часів ректорства Л.І. Софронова саме на це державою передбачалось виділити 50 млн. крб., але з незрозумілих причин цей проект так і не було реалізовано, університет ще десятиліття орендував для навчального процесу приміщення шкіл та ВНЗ міста.

   З часом ця ситуація почала не влаштовувати університетську громадськість. Якось на одному із зібрань завідувач кафедри прикладної теорії пружності В.І. Моссаковський виступив з критикою такого стану речей та запропонував будувати власні навчальні корпуси. Можливо, саме це й стало однією з причин його призначення у 1964 році ректором ДДУ. Зауважу, що тоді ця новина на кафедрі була сприйнята неоднозначно: значна частина викладачів і співробітників вважала, що це призведе до втрати на кафедрі діючого талановитого вченого, але, як виявилось, ми погано знали характер і можливості В.І. Моссаковського. Навіть за часів ректорства він не лише не втратив інтересу до чистої науки, а ще й продовжував плідно співпрацювати з КБ «Південне».

Участь В.І. Моссаковського у бетонуванні свай під одну із будівель університету (кінець 1960-х рр.). Зліва стоїть Г.А. Гриневський, проректор ДДУ з АГР.

   Зазначу, що в цей час (1964 – 1986 рр.) основна його увага була націлена на побудову університетського комплексу за його ж пропозицією на території ботанічного саду, тим більше, що ще до війни значна частина ботсаду була забрана під будівництво ДІІТу. До речі, існував спротив такому рішенню В.І. Моссаковського як в університеті, так і в місті. Але опоненти не знали, що спротив лише зміцнював його бажання якомога швидше побудувати університетський комплекс для створення нормальних умов для навчання студентів та проведення наукових досліджень. 

   Він воював за досягнення своєї мети з ретроградами й слабодухими та переміг. Цьому сприяло також перепорядкування ДДУ у 1966 році безпосередньо Міністерству вищої і середньої спеціальної освіти СРСР, бо спростились шляхи фінансування будівництва університетського комплексу. Постійний особистий контроль В.І. Моссаковського за станом спорудження об’єктів та й інколи безпосередня участь у будівництві сприяли якісному і своєчасному їх введенню в експлуатацію. Уважаю, що саме завдяки енергії й самовідданості В.І. Моссаковського головній справі свого життя стали можливими як розбудова університетського комплексу, так і створення сучасного класичного університету – ДНУ ім. Олеся Гончара. 

   На превеликий жаль, інтриги 80-х років навколо В.І. Моссаковського, що привели до його відсторонення з посади ректора у 1986 році, не сприяли зокрема завершенню будівництва блоку лекційних аудиторій, корпусу ректорату, науково-лабораторного корпусу Міжвузівського центру обслуговування наукових досліджень.

 

Вольєн Мусіяка,
професор кафедри теоретичної
та комп’ютерної механіки
механіко-математичного факультету

Незабутній спомин

  Бувають дні, які надовго, якщо не назавжди лишаються у пам’яті й, головне, у душі. Світлина на згадку, спогад… 

  Чи багато людей перетинають свій столітній ювілей? Питання, погодьтеся читачу, риторичне. А якщо ювіляр – рідна сестра Олеся Терентійовича Гончара, неперевершеного корифея і класика української літератури XX сторіччя, письменника, який уособлює честь і совість свого покоління, загальновизнаного морального авторитета і світоча нової доби, філософа й громадського діяча, митця, ім’ям якого названо наш університет…

  Тож звичайний квітневий день 2014 року перетворився на подію, яка, певен, закарбувалася і в історії університету, й стала вікопомною для тих, хто приїхав до непоказної, але такої вагомої для нащадків і дорогої для нашої культури оселі на вулиці Клубній в обласному центрі. Університетську делегацію очолив ректор Микола Вікторович Поляков. До садиби-музею в Ломівку також завітали й інші представники керівництва університету, Гуманітарного центру, викладачі й студенти факультету української й іноземної філології та мистецтвознавства. Меморіальна дошка на біленькій хатині сповіщає, що в цьому будинку в 1945-1947 роках жив і творив Герой України, випускник нашого університету Олесь Гончар.

  Переступаючи поріг дому, відчуваєш тепло й затишок, гармонію із світом. Тут багато портретів письменника, його книжок, рушників, квітів.

У центрі – ректор М.В. Поляков та сестра Олеся Гончара О.Т. Сова; зліва направо – племінниця Олеся Гончара Т.Г. Онопрієнко, керівник інформаційно-аналітичного агентства «УНІ-прес» А.М. Бахметьєва, голова профкому О.Л. Тупиця, проректор з науково-педагогічної роботи у сфері гуманітарної освіти та виховання молоді В.В. Іваненко, методист І категорії групи аналізу у сфері гуманітарної освіти та виховання молоді Н.М. Щербак.

  Олександра Терентіївна зустріла нас із посмішкою. Ця світла душа буквально випромінювала життєдайні струмені родинної відданості, людської щедрості, простоти й щирості, правди і природності. Вона прожила довге і нелегке життя, виростила чотирьох дітей. У своєму будинку створила музей Олеся Гончара, зібрала та зберегла багатолітні родинні архіви: праці письменника, його листи, листівки, фотоальбоми різних років.

  Вітаючи з ювілеєм Олександру Терентіївну Сову й відзначаючи її вагомі подвижницькі зусилля щодо збереження історичної пам’яті про Олеся Гончара, Микола Вікторович вручив їй нашу найвищу нагороду – почесну медаль «За вірну службу ДНУ». Пригадуються слова ректора: «Для нас Ви багато років залишаєтесь тим ланцюжком, що поєднує університет із майстром. Ви даруєте нашим студентам радість спілкування, зберігаєте дух цієї оселі, освяченої великим письменником».

  Під час зустрічі студенти читали вірші й прозу письменника, співали українських пісень. А ювілярка згадувала зворушливі моменти з життя свого видатного брата, охоче позувала перед фотокамерами. На прощання вона подарувала нам книжку спогадів Олеся Гончара й зичила кожному з нас щастя та здоров’я, «жити не тужити і до поважного віку дожити»…

  Олександри Терентіївни Сови немає з нами вже більше року. Натомість залишився незабутній спогад про славетний рід, який дав Україні й світу постать планетарного масштабу – Олеся Гончара.

Валентин Іваненко, професор


Велика честь – створити образ Гончара

   У кожного художника – скульптора, живописця чи графіка – завжди є бажання створити образ визначної людини або твір, присвячений їй. І якщо така нагода трапляється, можна вважати, що йому поталанило. Мені як скульптору пощастило втілити в бронзі образ нашого великого земляка, всесвітньо відомого письменника другої половини XX століття, майстра слова – Олеся Гончара.

  
   А сталося це так. З ініціативи і за пропозицією ректора університету Миколи Полякова мені було доручено створити, виготовити і встановити меморіальну дошку Олесю Гончару, чиє ім’я сьогодні носить університет. Невипадково був вибраний корпус університету на проспекті Дмитра Яворницького, 36, в якому навчався, повернувшись з війни, червоноармієць Олесь Гончар. Для вирішення архітектурної частини були залучені видатні архітектори міста – Валерій Славінський та Ігор Богданов. Архітектурна ситуація продиктувала і пластичне рішення. З’явилась можливість створити не просто меморіальну дошку, а погруддя. Завдяки цьому архітектурно-скульптурне рішення виглядає більше як пам’ятник, на який заслуговує Олесь Терентійович.

Університетська громада на урочистому відкритті погруддя Олеся Гончара
  
   У квітні 2003 року з нагоди 85-річчя Олеся Гончара було відкрито цей пам’ятник. На урочистості з Києва прибула вдова письменника Валентина Гончар, очільник Національної спілки письменників України Володимир Яворівський, сестра письменника Олександра Сова, місцеві письменники, керівництво міста й області, творча інтелігенція і студентство.
  
  Проходять роки, і мені, автору цього творіння, приємно дивитись, як біля його підніжжя весь час з’являються квіти.

Володимир Небоженко,
автор пам’ятника, народний художник
України, скульптор

Із незамулених джерел пам’яті
  
   «Чи знаєте ви, що таке КПК?» – запитала я у своїх студентів. Ні, не знають і не чули ніколи цього слова – і це зрозуміло, бо КПК – це вже університетська історія. Цією абревіатурою називали культурно-побутовий комплекс – центр дозвілля, відпочинку й водночас місце, де можна було вирішити чимало невідкладних побутових проблем. Щось, безперечно, призабулось, але, пам’ятаю точно, там на першому поверсі були хімчистка, ремонт взуття, стоматологічний кабінет, міжміський переговорний пункт, а на другому – студентський клуб, здається, дві кімнати, у яких працювали гуртки, і конференц-зал десь на 250 місць.

   У сірій, непривабливій двоповерховій будівлі, що сьогодні сиротою стоїть серед студентських гуртожитків на вулиці Казакова, важко впізнати місце, де колись вирувало життя, відбувалися конференції, відзначалися урочистості, свята, проводилися фестивалі, зустрічі, де студентський рух і ритм був щоденною нормою, неодмінним атрибутом університетського буття.

  
   Для покоління студентів 70-х особливо пам’ятними були фестивалі художньої самодіяльності – спочатку факультетські, потім університетські. До них ми старанно готувались, намагаючись репрезентувати свій факультет з найкращого боку. На сцену виходили і викладачі, і студенти, вони читали поезії, співали, показували епізоди СТЕМу (студентський театр естрадних мініатюр), викликаючи щире захоплення глядачів і непідробне відчуття гордості за свій факультет і університет. У мене залишилося чимало яскравих спогадів про ці виступи, але один із них я бачу, як сьогодні, – роки не змогли позбавити його чаруючої магії, яка так полонила мене тоді. Співала тогочасна знаменність – філологиня Олена Коваленко (Олена Ігорівна Переворська – доцент факультету психології). Неймовірно гарна, у потрясаючій червоній сукні з квітами, вона була володаркою залу, її пісня з репертуару Софії Ротару, тоді дуже популярна, звучала якось особливо, по-своєму, свіжо й молодо, а на слова «Если в небе сонце светит, значит, горе не беда, громче, громе смійтесь дети и не плачьте никогда» зал заполонили діти з підшефної СШ № 28 з кольоровими кульками, вони випустили їх у повітря, створили неповторну атмосферу, в якій ми відчули радість миру, дитинства, себе як частини того прекрасного світу, що зветься життям.

   Переконана, що 70-80-ті роки для університету не були застійними – він розвивався, змінювався, розбудовувався (його нинішня інфраструктура – згадаймо хоча б корпуси № 1, 15, 16, 17, прекрасна наукова бібліотека – це надбання саме тих років), увага до окремої людини – студента, викладача, співробітника – відчувалася в усьому. На світлинах, які ви бачите, зафіксовані такі миті з життя університетської спільноти, які робили його самобутнім, насиченим і незабутнім. Це зустріч у КПК з поетом Левом Ошаніним, автором культової в радянські часи пісні «Пусть всегда будет солнце». Він завітав до університету на запрошення товариства книголюбів, яке очолювала тоді Катерина Антонівна Охомуш – доцент кафедри російської мови, людина завжди активна і якось по-особливому, можна сказати, фанатично, віддана університету. Це товариство відігравало помітну роль у популяризації книги, яка справді тоді була кращим подарунком. Книголюби організовували зустрічі з письменниками, презентації нових книг (хоч таке слово ми тоді вживали дуже рідко), пільги на придбання книг (вартісну книгу важко було купити в магазині) тощо.

  
  На іншій світлині бачимо викладачів за святковим столом у їдальні КПК – це був новорічний вогник (1988 рік). Такі неформальні зустрічі колег, друзів, однодумців на Новий рік, 8 Березня, інші свята завжди проходили щиро й сердечно. По-справжньому родинну атмосферу створювали гарно вбрані учасники свята, мило прикрашена їдальня, хороша музика, тепле вітання керівництва університету, виступи самодіяльних акторів. Хто з ким сидить за одним столом – вирішальними тут були особисті симпатії, що й засвідчив цей фотознімок. Володимиру Демченку, Євгену Бородіну, Наталії Олійник, Олександру Корху, Тамарі Іваненко було добре в такому приємному товаристві, де всі свої, де весело, де можна відчувати себе невимушено й комфортно.

   Перегортаю свій альбом – і минуле справді оживає, а воно, виявляється, не просто моє, а моє університетське. І відчуваю себе щасливою від того, що це мій університет і моє життя від нього невіддільне – нічого я б у ньому не змінювала.

   Рідному університету скоро 100 – золотий ювілей, та й нам, його випускникам, немало, але альма-матер, яка знайшла найкоротший шлях до наших умів і сердець, трепетно жива, молода, рішуча, багатообіцяюча, спрямована тільки вперед у сонячне мирне завтра.

Наталія Олійник, завідувач кафедри
української літератури