Сучасні соціальні кризи – пандемія та війна – суттєво трансформували простір нашого університетського життя. У цих умовах традиційні академічні ритуали, зокрема факультетські студентські свята, були призупинені або втратили регулярність проведення. Відновлення таких заходів набуває особливого значення як інструмент консолідації академічної спільноти та збереження інституційної пам’яті.
.jpg)
2 травня 2026 року на історичному факультеті Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара знову ожило свято, на яке чекали кілька років, – День факультету. Подія, яка колись була звичною частиною академічного життя, з 2021 року зникла з календаря через пандемію COVID-19, а потім і через повномасштабну війну. І саме тому цього разу вона сприймалася не як формальність, а як щось дуже особисте – тепле, живе і трохи довгоочікуване.
У залі було відчуття зустрічі людей, які насправді ніколи повністю не втрачали зв’язку. Викладачі, студенти, випускники – всі разом, як одна велика спільнота, яка пройшла через складні роки і все одно знайшла спосіб зібратися. У словах ведучих – випускника Антона Кістола та студентки Еріки Алманової − звучала проста, але важлива думка: ми знову тут разом, і це вже саме собою є подією.
.jpg)
.jpg)
Початок був стриманим і водночас дуже щирим. Подяки тим, хто допоміг організувати свято, спонсорам, випускникам і викладачам, а потім – хвилина мовчання. У цей момент зал став дуже тихим. І ця тиша була не просто формальністю, а способом згадати тих, хто загинув за Україну, і тих, завдяки кому взагалі можливі такі зустрічі.
Далі вечір поступово набирав життя. Виступи декана Дмитра Архірейського, керівників студентського самоврядування Андрія Рубана та Леона Браги, університетських представників звучали не як офіційні промови «для галочки», а як розмова людей, які добре знають цей факультет зсередини. Було багато гордості – за студентів, за викладачів, за ті маленькі й великі досягнення, які зазвичай залишаються «за кадром».
.jpg)
Важливим і дуже емоційним моментом стала тема випускників, які сьогодні воюють. Валерія Лавренко згадала їх не як «історію», а як частину теперішнього. Окремо прозвучали імена загиблих студентів і випускників – Назара Олещука, Андрія Чигирина, Олександра Мельника та інших – з відчуттям, що їхня присутність усе одно тут, у цій залі Палацу культури студентів ДНУ, серед усіх нас.
.jpg)
І водночас цей вечір не був лише про сум. Він був про життя, яке триває. Про поезію, яку читали зі сцени, про музику студентських гуртів, про танці, про гітару, що звучала майже як домашній вечір у колі друзів. У цьому було щось дуже університетське – коли науковці раптом стають ще й артистами, і це нікого не дивує, а лише додає теплоти.
.jpg)
Окремо хочеться сказати про наших військових з 25-ї Січеславської бригади. До нас прийшов випускник історичного факультету Валерій Касьяненко – не сам, а разом зі своїми побратимами. Вони були поруч, серед своїх, і це відчувалося дуже щиро. Один із них читав вірші – просто, без пафосу, але так, що в залі стало зовсім тихо. У такі моменти особливо гостро розумієш, наскільки це все близько, і наскільки важливо, що вони є – і що ми можемо бути тут завдяки їм.
.jpg)
І, мабуть, найважливіше в цьому дні – це відчуття відновлення. Не лише заходу як такого, а самої традиції. Те, що не проводилося з 2021 року, повернулося не як офіційна дата в календарі, а як жива потреба знову бути разом. Попри війну, попри втрати, попри розриви часу.
Цей День факультету став нагадуванням, що університет – це не тільки лекції, іспити чи наукові тексти. Це ще й спільнота, яка тримається на пам’яті, людях і простих зустрічах, де можна поговорити, послухати музику, згадати тих, кого вже немає поруч, і водночас побачити, що життя триває.
І, можливо, саме це і є головним сенсом таких подій – повернення відчуття, що ми все ще разом.
В.о. завідувача кафедри
спеціальних галузей історичного
знання та дидактики історії
Ольга Дяченко
