12 листопада для майбутніх медійників відбувся воркшоп у межах проєкту факультету систем і засобів масової комунікації ДНУ «ІНСАЙДИ ВІД ПРОФІ». Спікером став журналіст-телевізійник 11 каналу (м. Дніпро) Владислав Авдієнко.
Зустріч почалася з простого, але важливого запитання: ким ви бачите себе у журналістиці? Хтось говорив про роботу на телебаченні, хтось мріяв писати тексти для сайтів, а дехто — про власний блог. Владислав усміхнувся:
.jpg)
— Головне — не обирайте напрям, де менше страху. У журналістиці страх є завжди. Але з часом він перетворюється на відповідальність.
Далі — короткий журналістський лікбез: що таке «сюжет» і «БЗ-шка». Як відрізнити швидку новину від глибокого аналітичного матеріалу. І — головне — як «розжувати» складне так, щоб зрозуміла навіть бабуся, яка дивиться новини під час приготування вечері. Владислав навів приклад свіжого сюжету про вірус «коксакі»:
— Ми не просто повідомляємо, що є вірус. Ми пояснюємо, як не захворіти, говоримо з лікарями, розвіюємо фейки. Бо журналіст не має права лише лякати — він повинен пояснювати.
Слова Владислава про три місії журналістики звучали як мініманіфест: інформувати, пояснювати, надихати.
Він розповів, як команда готує матеріали про шахрайські схеми, правила безпеки, як вижити під завалами чи що взяти до тривожного рюкзака. Як після серії сюжетів про порятунок тварин глядачі самі приносили корм до студії.
— Пам’ятаю, — згадав Владислав, — ми знімали матеріал про нелегальний притулок для собак. Спочатку просто як чергову соціальну тему. Але коли побачили, у яких умовах тварини жили — серед холоду, без їжі, — ми вже не змогли відійти від цього просто як журналісти. Після ефіру глядачі почали надсилати гроші, волонтери — їжу, а місцева влада нарешті взялася перевіряти умови утримання. Це і є сила телевізійного сюжету.
Владислав наголосив: навіть новини про «бобрів, що погризли дерева» чи історії із місцевих громад можуть стати нагадуванням, що журналістика — це не лише про трагедії, а й про життя.
Та справжня тиша у залі настала, коли Владислав згадав свій перший виїзд на Донеччину.
— Чим ближче ти до фронту, тим менше тобі страшно, — сказав він. — Страх відступає, коли розумієш, що твоя камера — це теж зброя. Ми фіксуємо воєнні злочини, показуємо світові правду, яку не можна замовчати.
Журналіст навів приклад сюжету про зруйнований будинок на ж/м Перемога в Дніпрі: після нього про трагедію написали BBC, а міська влада вперше централізовано допомогла постраждалим мешканцям.
— Ось тоді я зрозумів, що журналістика може змінювати реальність, — зізнався він.
Говорили й про іншу сторону роботи — про правила безпеки та етичну відповідальність. Не знімати місця прильотів одразу, не показувати таблички чи адреси, узгоджувати кожен виїзд.
— Ми не маємо права стати тими, через кого ворог завдасть нового удару, — наголосив журналіст.
На запитання студентів, як зачепити глядача, Владислав відповів просто:
— Не грайте роль. Глядач має бачити у вас людину, а не беземоційного диктора. Проживайте історію в кадрі. Якщо знімаєте потоп у Кам’янському чи притулок для тварин, дайте відчути, що ви там, поруч. Журналіст має бути блогером — не заради хайпу, а заради довіри.
Після зустрічі студенти ще довго не розходилися. У кожного залишилося своє враження, але головне — відчуття, що журналістика під час війни — це не просто професія. Це спосіб залишатися людиною, коли довкола так багато нелюдського.
Студентки групи ЗЖ-25-1
Дар’я Яковлєва,
Валерія Мотичко
